Розділ 17

Артур знову гуляв біля колишнього помешкання, ризикуючи зустріти однокласників, друзів чи просто знайомих та водночас плекаючи надію перетнутися з кимось із того свого світу. Світ нагадав про себе тільки матір’ю Антона, яка вилазила з таксі на розі біля підземного переходу. Артур упізнав її не відразу — тільки коли почув знайомий голос, напружив уяву і мало не остовпів. Вбрана вона була в джинсовий костюм, трохи затісний; він просто впинався в тіло. На ногах мала туфлі на високих підборах. Волосся було вибілене й стирчало з-під блискучого прозорого клаптя тканини, зав’язаного ззаду на бант. Нічого собі метаморфоза! Фанатка соняшників із вічно чорними від лушпиння пальцями не мала з цією пані-сорокою нічого спільного. Рік тому ця жінка не те що про фарбування волосся не думала, вона, здавалося, вмивалась і зачісувалась тільки на великі свята. І ось тепер на таксі їздить. Може, хто її заміж узяв, зачесав, на підборах навчив ходити?

Антонова матір розрахувалася з таксистом, запалила тоненьку цигарку і пішла до під’їзду жахливою ходою. Туфлі, мабуть, муляли, та й джинсовий костюм заважав рухатись вільно. Антон стояв на балконі та плював униз лушпинням. Артура не бачив за деревами. Перехилившись через поруччя, він голосно спитав:

— Ти встигла? Квитки вже принесли.

— Знаю, завтра лечу, зараз тобі борщику зварю, стегенця ось несу, підкупила. На тиждень вистачить, якщо дружків не наведеш.

Вони голосно перемовлялися. А раніше, подумав Артур, лише перегавкувались. Побачивши Артура, жінка мало не впустила сумки та торби, відчайдушно заволала:

— Геть із нашого двору, злодюго! Винюхуєш, що вкрасти? Он я зараз дільничному стукну, примчить, як на крилах. Тебе не тільки міліція шукає, тебе батько рідний уже втратив надію побачити. Батько тобі все, а ти, паскудо, такого тата не шануєш!

— Мамо, плюнь йому межи очі, чого він сюди лазить! Треба таких відловлювати й у клітках тримати, поки не поздихають, — Антон не міг дочекатися, поки мама плюне, і плюнув сам. Та не влучив у Артура, дісталося чиїсь білизні, що сохла на балконі нижче.

Жінка перестала волати: а що, як власниця білизни бачила, що зробив синок? Вчепилася в свою ношу й посунула до під’їзду, щось бурмочучи собі під ніс. Артур підняв голову, трохи подивився на знайомі вікна. На його балконі також висіла випрана білизна. Марина не любила, коли вона пересихала. У обов’язки Артура раніше входило стежити за процесом сушіння, він же зі школи приходив раніше. Мусив ще трішечки вологу білизну знімати й акуратно складати у відведеному Мариною місці. Цікаво, як вона вирішує цю проблему зараз? Чи тепер їй байдуже? І чому батько пішов від неї, куди пішов? Не так уже й погано їм жилося разом. Тепер уже Артур це гідно поцінував.

Без певної мети перетнув подвір’я дитячого садочка. Тут за сім гривень можна переночувати, якщо домовишся зі сторожем. Цікаво, чому саме за сім, а не за шість чи десять? Сторож уважно роздивлявся постояльця, потім простягав руку, не рахуючи, брав гроші та мовчки відмикав двері в тамбур, за якими був коридорчик. Двері з тамбура в коридорчик були замкнені. Сторож ішов кудись, повертався з матрацом, кидав його на підлогу, потім замикав клієнта ззовні, щоб не втік рано з «ліжком». Артур якось попросив ковдру, але сторож не дав. Отак, за вхідними дверима садочка, в маленькому тамбурі з цементною підлогою, на смугастому благенькому матраці Артур провів не одну зимову ніч. Виганяв його нічний директор зарані, щоб ніхто з мешканців сусідніх будинків не запідозрив його в такому бізнесі. Деколи пускав і закоханих. Кому треба — знали, до кого звертатися, якщо не було де ніч перечекати. А батьки маленьких хлопчиків і дівчаток, що приходили в садочок вранці, й гадки не мали, що хтось брудний та нещасний спить ночами в тамбурі дитсадка на матрациках їхніх діток.

Деколи вдавалося переночувати за п’ять гривень. Але ж десь їх треба було взяти. Крадіжки відпадали, «чистити» малих, що йшли зі школи, він не зміг би. Хоч у цих хлопчаків могло бути багато грошей, як раніше в нього, коли він складав на плеєр чи похід до комп’ютерного клубу.

Найпростіше було видурювати гроші у тітоньок середнього віку. Він сідав на сходах між поверхами в якомусь із під’їздів, що не замикалися на кодовий замок і де не було консьєржки. Коли хтось із жінок проходив повз нього, чемно вітався, просив, щоб дали гарячої водички напитися, або чаю. Чай виносили, каву виносили. Хоч одного разу він бачив, що чашку, з якої пив, жінка потім викинула — боялася набратися від нього зарази. Виносили бутерброди, тарілку супу, булку з варенням, мазь від ячмінця на оці, пакетик фарматцитрону від застуди. Давали одежу, поїдений міллю плед, спортивну шапку. Він розповідав їм про себе, майже нічого не вигадуючи. Жінки плакали, цитькаючи на дітей, що визирали з-за дверей, щоб розгледіти Артура, який коли хоче, тоді й лягає спати, де хоче, там і ходить, і нікого не мусить слухатися.

Мами лякали дітей Артуром, називаючи його для підсилення виховного ефекту наркоманом нещасним. Та це було неправдою. Його з радістю забрала б до себе тутешня компанія нариків, та він їх цурався. Бульбулятора, що був захований за сміттєпроводом, не чіпав, трави не просив. Просто обходив їх десятою дорогою, хоч вони й цікавилися ним.

Він дійшов висновку, що довго сидіти в одному під’їзді не варто — люди, які спочатку співчували, починали дратуватися через те, що він до цього часу під їхніми дверима. Хай собі йде в інший під’їзд, із них досить. Інтуїтивно відчуваючи цей момент, він зникав. Одна квартира врізалася в пам’ять назавжди. Там жила родина — чоловік, жінка, двоє дітей — майже доросла дівчина і хлопчик. Чоловік хворів, сидів удома, зрідка важко пересуваючись по квартирі. Жінка вранці йшла на роботу, діти — до школи. Тоді, пересвідчившись, що всі пішли, під двері квартири приходив Артур і тихенько стукав. Чоловік його впускав, давав якоїсь їжі, й Артур, похапцем укинувши до рота нехитрий сніданок, падав на диван і засинав. Чоловік його будив за якийсь час, посилав по пиво чи горілку, смажив картоплю, а потім розповідав Артуру, як він гасив реактор у Чорнобилі. Розповідь його була сумна, завжди одна й та сама. Закінчувалася вона словами:

— І хто мені тепер заплатить за здоров’я, яке я там лишив? Хто, питаю в тебе? Ти знаєш, яким я ще недавно був водолазом?

Артур мовчав. Він не знав. Горілки чи пива чоловік йому не пропонував, та він і не пив би. Одного разу господар виніс із кімнати фотографії та почав показувати, яким він був раніше. Артурові стало моторошно. Невже таке буває? Ось ти молодий і дужий, а за якийсь час стаєш таким нікчемним та безпомічним, як оцей ось дядько…

Застукала їх господиня, коли вони обоє проспали цілий день, забувши про небезпеку. А в жінки розболівся зуб на роботі, вона відпросилася, зайшла дорогою до супермаркету, купила заморожених вареників. Коли відімкнула двері, помітила в коридорчику чиїсь кросівки й дуже здивувалася. Коли ж побачила сонного Артура на дивані, здійняла страшенний лемент. Мовляв, у них діти, а тут якесь чмо спить на їхніх подушках — потім вошей не виведеш. А може, там не тільки воші, може, сухоти чи короста? На таких є дитяча кімната міліції, там їх миють і по батьках роздають. Жінка вхопила телефон і почала гарячково згадувати, 01, чи 02 треба набирати. Довелось Артурові втікати, шнурувати кросівки вже на сходах. До дядька інколи все ж таки навідувався. Той на нього чекав, бо одному зі спогадами було кепсько, та й без горілки обходитися важко. Артур дав собі слово, що коли виросте, заробить багато грошей, перев’яже їх гумкою і покладе під килимок біля дверей цієї квартири. А сам подзвонить їм по телефону і скаже: «Візьміть під килимком подарунок від Діда Мороза». Вони вийдуть, піднімуть синю запилюжену ганчірку, а там пачка грошей. Ото радості буде! Артур же стоятиме на сходах на поверх нижче або вище й чутиме їхні веселі голоси.

Якось Артур прийшов у звичну годину зранку й побачив біля під’їзду багато людей. Хтось тримав портрет молодого хлопця, у якому ледве проступали риси того, до кого йшов Артур. Портрет був у чорній рамці. Артур геть-чисто забув про небезпеку. Він стояв серед людей і дивився на вхідні двері, з яких винесли труну. Так, це був він, бо за труною ішла жінка, яка нещодавно вигнала Артура. Самого дядька в труні впізнати було важко. Захлинаючись від ридань, хлопець побіг геть.