Розділ 36

Дуже хотілося відпроситись і помчати за знайомою адресою, обійняти Лідію Дмитрівну, але чи варто виказувати мої почуття? Рома подумає, що я на нього полюю. Адже він має бути вдома, не кожного дня мамця прилітає з Франції. Я купила в кіоску біля метро розкішний букет гербер, обдерла кольоровий папір, повисмикувала засохле пальмове листя та зайві зелені гілочки невідомих кущів і трав. Вийшов чарівний, маленький зграбний букетик. Із таким сміливо можна зустрічати жінку, що прилетіла з самого Парижа. Матір Божа, я не вірю, що Ромина мама була в Парижі та що це саме я її туди скерувала. Отак після перелому, дачних справ, лікарні — і Париж. Навіть коли це якась афера, то зі щасливим кінцем, адже вона дісталася додому жива і, мабуть, неушкоджена. Принаймні, голос у неї був дзвінкий і радісний.

Рома стояв на порозі зніяковілий, у білому светрі та нових кімнатних капцях. Мабуть, Оленка подарувала. Ось зараз я в цієї Оленки запитаю, чи укладала вона з футболістом шлюбний контракт і що їй належатиме після їхнього розлучення. Хоча що мені до того? Газети поки що мовчать на цю тему. Може, родина добре платить пресі й усе стане відомо дуже не скоро, аж коли Рома з Оленкою поберуться. Ось тоді всі як почнуть писати! Але заднім числом. Може, заробити трохи на цьому? Я маю дитячу фотку Роми, маю його SMS до мене, ще не повитирала з мобільного. І буде мій портрет на першій шпальті газети під заголовком: «Розбите життя Вікторії», або «Вона не вдалася рилом».

Але Оленки в кімнаті не було. Замість неї з дивана мені назустріч підхопилася Лідія Дмитрівна в домашньому халаті, який я дуже добре знала, і в старих капцях. Я тицьнула Ромі букета, обійняла жінку, яка могла б стати мені за свекруху, та не стала. Вона зовсім не змінилася. Та й чого б їй змінюватися? Адже часу минуло не так уже й багато. Полетіла восени, прилетіла взимку.

Рома приніс чайник, канапки, гарячу піцу, мабуть, купив заморожену внизу в магазині. А де ж французьке вино й знамениті сири? Лідія Дмитрівна дістала з сумки коробочку. Це були французькі парфуми.

— Віко, це тобі від Анрі. Він сказав, що дуже вдячний за наше знайомство. Якби не ти…

Далі я слухала про те, що було б, точніше, чого не було б, якби не я. Усі завели в одно — й Артур, і Ігор, і Лідія Дмитрівна. Цікаво, де ж Оленка? І якого сувеніра вона має з чудового міста Парижа? Рома сидів сам не свій, відкусив шматок піци, закашлявся, вирячив очі, ми з Лідією Дмитрівною почали гамселити його по спині кулаками. Лідія Дмитрівна перестала, а я гамселила та гамселила, аж поки не відчула, що стомилася. Тоді я побачила, що допомога моя не потрібна, я його лупцюю просто так, а Лідія Дмитрівна дивиться на мене осудливо. Мати все ж таки. При ній я фізично принижую синочка. Рома взяв мене за руки, притис їх до своїх грудей і промовив слова, яких я вже не сподівалася почути:

— Кузочко, нема мені прощення. Я мало не з’їхав з глузду, коли побачив ту анкету. Я винен, але ти мусиш усе забути, бо інакше нам обом буде погано. Я не наважувався подзвонити. Спеціально їздив маршруткою повз твій будинок, щоб хоч на вікна подивитися. Це гени.

— До чого тут гени? Ти просто бовдур.

Ромина мама дивилася на нас замріяно, очевидно, їй уже ввижалась банда онуків, що їде в трамваї Парижем. Ну, ні, я так просто не зламаюсь. Я трусонула волоссям, відгонячи геть видіння чиїхось там онуків.

— Якщо гени, то станеш подібним до того дідка, що бив мене букетом на пероні. А ти навіть не захистив мене від нього!

— То мій батько, і я його від тебе відтяг, якщо ти пам’ятаєш? Якого ще захисту потрібно тобі? Ти хотіла, щоб я його вбив?

— Я чудово пам’ятаю того діда. Ти колись станеш до нього подібним, ось згадаєш мої слова. Ти будеш ховатися за кіоск на вокзалі, а я кудись їхатиму, й ти заплачеш і почнеш кусати лікті. А твоя мама буде плакати у Франції. (До мене дуже повільно доходило про батька).

— Не буде, Вікусю, не буде, — Лідія Дмитрівна вже несла пляшку іноземного, певно, французького вина та штопор, — бо ти не будеш такою дурною, якою була я.

— Я й тепер не дурна. Я трохи посиджу, налийте мені вина, бо я такого не пила, — і піду собі. Сподіваюся, ви мені щось розповісте цікаве. Чи, може, зачекаємо на Оленку?

Лідія Дмитрівна ледве стримувала лють і від цього зашарілася:

— Облиш. Це вже не смішно. Ромина однокласниця поставилася до мене по-людськи, врятувала від страшних наслідків перелому. Вона на цьому знається, бо дисертацію захищала на таких хворих, як я. Тільки не на простих хворих, а на спортсменах. На молодих спортсменах, а не на старих жінках. Повернула їх у спорт. Вона надзвичайної доброти жінка, щастя, що зустрілася нам вчасно, а так би мучилась я й досі. І ви б зі мною мучились. Люди з такими травмами стають каліками в моєму віці, а вона мене виходила. Я перед нею у вічному боргу. І ти, Ромо, також. Пам’ятай це.

— Ну, Рома гріх спокутує і за себе, й за вас, не партеся за нього.

— Віко, схаменися. Вони просто друзі дитинства. У неї чудова родина. Чоловік, синок. Вона їздить за ним по всіх світах, вони й зараз наче закохані. Твоя хвороблива уява потребує лікування. Якби ти тільки знала, як Рома страждав!

Ну, якщо він страждав, то це дещо змінює. Але не можу ж я зізнатися цим двом, що мої страждання неможливо передати словами, що від цих страждань я дико стомилася.

— Добре, — сказала я. — Але чому Рома мені не сказав, що зустрічається з батьком? Не така вже й страшна це таємниця. Зустрічається, то й нехай собі. Для чого такі секрети?