Розділ 24

Хлопця звали Антоном. Він відчинив двері та стояв на порозі, нахабно розглядаючи мене. У свою чергу я роздивлялася його не менш пильно. Десь, напевно, у ванній, гавкав пес із переходом у виття. Чи не навчився він, бува, відчиняти двері сам? Головне — не виказати переляку. Я все-таки з айкідо на «ти»… Була колись.

— Що, зуби тиснуть? — спитала я.

— А що, ти стоматолог?

— Ні, не стоматолог.

— А я скоро на стоматолога вчитися піду. Як школу скінчу.

— Це ти правильно мислиш. Я про інше. Тебе мама не вчила, що кидати людям на голову сміття дозволяється тільки у винятковому випадку? А коли виняткового випадку нема, то це можна пробачити тільки тим, у кого не всі вдома.

Я роздивлялася коридорчик, який свідчив про те, що в цій квартирі живуть не надто заможні та не надто охайні люди. Подерті шпалери, лампочка без плафона, але, водночас добротні вхідні двері та сучасний комп’ютер, який було видно від дверей з того місця, де я стояла.

— Так що ти хотіла?

— Я хотіла і збираюся поговорити з тобою про твого сусіда Артура.

— Артура? Ти з міліції?

— Звідки я, не скажу, не маю такого права. І хочу попередити, ніхто не має знати, що я ним цікавлюся. Маєш розповісти мені все, що знаєш, а якщо не розповіси — буде гірше. У нас знаються на тому, як вибити з тебе все, що знаєш. За мною стоять інші.

— Ну, ти мені документа маєш показати — це раз. А два — не залякуй, не вийде, я знаю стільки, скільки знають усі, не більше.

— Із документом — ти це правильно. І ще запам’ятай щодо адвоката про всяк випадок. Добре, ми з тобою не формалісти, тому обійдемось без протоколу. Не заливай, кажи, що знаєш. Мені стукнули, що ви товаришували, — брехала я. Годилось би ще якихось слів згадати, що ними користуються в подібних випадках герої кримінального світу, та нічого згадати не могла. Проте одне раптом спливло — «поганяло». Та дарма, значення цього слова не могла згадати. І що воно за «поганяло»? Добре, не буду про те, чого не знаю.

— А що я з цього матиму?

— А що ти хочеш? Хочеш, поведу тебе в «Макдональдс»? Ми деколи водимо своїх людей туди. Я візьму чеки, й мені повернуть гроші.

Співрозмовник розреготався:

— Ну, ти даєш! Зараз лусну. Вона мене «Макдональдсом» спокушає! — Він трохи подумав. — Не вийде. Хочу флешку.

— Флешку? Це ж які гроші!

— Але ж я дещо знаю, ти прийшла правильно.