— І як? — спитав Рома.
— Завтра робитиму котлети, дам тобі з’їсти цілу ложку, тоді зрозумієш.
— Дякую, повернімося до жаб, — Рома вочевидь ревнував маму до Анрі, Франції та цілого чужого світу, який обійшовся без нього, надаючи мамі шанс надалі жити інакше, ніж усі попередні роки. — Так ось: не носіться ви так із тими жаб’ячими стегенцями. Я нещодавно був у Донецьку, то там в кафе «Ракушка» можна за цілком помірну ціну скуштувати жаб’ячих стегенець. Тільки не бачив, щоб хтось їх замовляв. У Києві також, мабуть, є місця, де їдять жаб.
— Ти з Оленкою був у Донецьку? — мене більше хвилювало своє, наболіле.
— Із Оленкою та її чоловіком. Ще можу тобі назвати з десяток прізвищ. Так ось, закінчимо з жабами. Я гадаю, не від гарного життя вони почали їх їсти. Уявіть собі: середньовіччя, посуха, чи пожежа, а може, дощове літо, а то й надмірні податки. Все на городах вимокло, згнило або ж посохло. Їсти нема чого. Хто пішов у старці на багатші села, а хто наловив жаб та й почав думати: чим не м’ясо? Тільки з чого ж почати цю жабу їсти? Спершу не розголошував ні сусідам, ані родичам, як виживає, а ті невдовзі підгледіли й почали всі харчуватися ропухами, чи хто там у них водиться в ставках. Кинули оком і в бік слимаків та равликів. Може, саме так і було. А далі якогось вечора забрів до селян п’яненький аристократ чи який тверезий падре. Нагодували вони сердешного, чим змогли, а за тиждень королівські кухарі мали навчитися готувати нову страву. І пішла слава про нові наїдки по всіх світах. Отак!
— Хто знає, може, ти маєш рацію, — сказала Лідія Дмитрівна. — Але враження незрівнянні. Ми тільки-но вийшли з таксі, що привезло нас на вокзал з аеропорту, як я зрозуміла, що ми в католицькій країні. От навіть не можу вам це пояснити — ти виходиш і відчуваєш, що навкруг католики. Це дивно.
Скоро можна буде думати, що то вже мусульманська країна. Ви ж бачили ті заворушення, що почалися з арабських кварталів? — я не могла не втрутитися, бо довгенько довелось би слухати, наче ти на уроці географії. — Ви, Лідіє Дмитрівно, згадайте Екзюпері, його відомий усьому світові вислів, що ти маєш відповідати за тих, кого приручив. Свого часу Франція приручала колонії, але настав час, коли приручені з колоній порозповзалися по світі, їм нецікаво стало вдома… Давайте тепер я вам швиденько розповім, чим я тут займалася у вашу відсутність.
І я почала розповідати, що відбувалося зі мною, Артуром, Лідією Костянтинівною протягом того часу, поки ми не спілкувалися. Оповідь моя була довгою, а скінчила я її словами:
— Життя складне. Добре, коли маємо можливість виправити помилки.
Лідія Дмитрівна витирала хусточкою очі.
Розділ 37
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Отрута від Меркурія» автора Ковальська Ксенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 36“ на сторінці 7. Приємного читання.