Розділ 15

Отрута від Меркурія

І потяглися довгі дні, ніби розтиражовані на ксероксі. Я навіть уявляла велетенську машину, яка випльовувала замість аркушів день за днем, і всі вони були чорно-білі. Я складала ці дні у стоси й не знала, що маю з ними робити. І ще було відчуття, ніби жую несолодку гумку, та чомусь ніяк не виплюну.

На роботу не запізнювалась, у обідню перерву гуляла сквером чи блукала бутиками підземного торгівельного центру без певної мети. Проте мета була — прожити цей день, дочекатися, щоб він скінчився, а за ним іще один, а за ним іще. Читати, їсти чи просто сидіти в кафе не хотілося, телевізор дратував. Спробувала підбадьорити себе походом у кіно.

Комедія видалася примітивна, хоча реклама аж захлиналась, перераховуючи «Оскари» а, може, й не «Оскари», а якісь інші відзнаки. Зал реготав, не забуваючи про попкорн, а я навіть не могла вчасно зорієнтуватися, де й собі хоча б посміхнутись. Жінка поруч хапала мене за руку і втирала сльози хусточкою, так їй було смішно. Спочатку я виривалася, потім перестала — хай тішиться. Напевно, її ніколи ніхто не кидав, як ось мене, напризволяще і назавжди.

Після невдалої спроби покращити настрій спілкуванням із кінематографом я подумала, що треба силоміць щось приємне зробити для свого занедбаного іміджу. Зачіску, наприклад, або «хімію», чи хоча б педикюр. Результат виявився повним сюрпризом, можна навіть сказати, що він перевершив усі мої сподівання. Знайома перукарка в будинку побуту мовчки накрутила моє волосся на дерев’яні палички, від усієї душі наквецяла на голову хімічного розчину, залишила мене сидіти під сушаркою, а сама з тоненькою цигаркою подалася до підсобки. Я ще подумала собі, що час у неї вимірюється цигарками. Видно, випалила вона не одну й навіть не дві. Коли нарешті згадала про мене — волосся було зіпсоване й жодні бальзами не змогли б пом’якшити реакції хімікату.

— Бач, який свіжий, — казала перукарка, мабуть, про нього, похапцем здираючи пасма з паличок.

Я роздивлялася власне відображення й не мала сили, щоб заплакати. Ще сьогодні зранку з дзеркала на мене дивилася сумна дівчина. Вона мала паспорт, де було записано, що їй нещодавно виповнилося двадцять шість. Проте незнайомі люди, які не знали, що за її плечима інститут, можливо, думали, що їй двадцять. Так ось зараз я бачила в люстрі сумну пані, яка була дуже схожа на мене вранішню, але набагато старша. Волосся мала неохайне, тьмяне, мов клоччя. Можливо, у когось виникло б бажання погладити мене по голівці, але в поле зору вони не потрапляли, або ж я не потрапляла в поле їхнього зору. Не мала такого бажання й перукарка. Вона очевидячки хотіла, щоб я швидше забралася геть і не відлякувала клієнтів, тому рішуче тіснила мене до виходу. Колеги перукарки розуміли, що перетворення на красуню не сталося і наше спілкування от-от переросте в скандал. Воно б і скінчилося тим, але я не мала сили. Треба дзвонити у Франківськ і благати Богдана, щоб зглянувся і якось виправив ситуацію, коли я приїду найближчим часом. Богдан — наш місцевий перукар. Він таке виробляє зі звичайнісіньким середньостатистичним волоссям, що київським цирульникам і не снилося. Щоправда, до нього треба заздалегідь записуватись.

Лишався останній запасний варіант покращення настрою — спроба купити щось із одягу, який-небудь яскравий авангардний прикид за доступну ціну. Пішла в свій улюблений магазин у «Глобусі», який виручав не один раз, вибрала легковажного светра, що ледь тримався на одному плечі. Мені неймовірно пасувало. Так би мовити, на межі здорового глузду, боротьби з холодом, несумісної гами відтінків — а вийшло гарно.

Удома гарненько роздивилась — а светр зі спущеними вічками. Назад здати не вдасться, бо на нього й так велика знижка, а речі, куплені під час розпродажу, назад не приймаються, про що й сповіщав плакат над касою. Отакої.

Можна б ще відбути в далеку подорож, наприклад, у Сахару, але відпустки зараз не дадуть, та й грошей на це нема. До того ж, самій подорожувати, мабуть, невесело. Принаймні, жодного разу не пробувала.

Декілька разів набирала телефон Роми, та марно. Він поставив новий апарат із розпізнавачем номера. Я уявляла, як він ідентифікує дзвінок зі мною і саркастично посміхається. Коли Лідія Дмитрівна була вдома сама, слухавку хапала вона, дуже раділа, починала плакати, умовляла мене все розповісти любому синочкові, але я трималася. Реготала в трубку, казала, що життя чудове, що ходжу по нічних клубах і дискотеках, від танців уже аж коліна трусяться, мовляв, нам із її сином деякий час потрібно відпочити одне від одного. Мій телефон мовчав. Деколи я знімала слухавку з важеля, щоб переконатися, що він справний. Мобільний теж наче заснув. Коли нікому, крім батьків, до тебе нема діла, є над чим замислитись. Та якось дзвінок пролунав.

— Ало, — знайомий жіночий голос переконався, що це саме я, — Віко, уяви собі, француз відповів.

— Який француз? — я спочатку взагалі не зрозуміла, хто це і про якого француза мова, а зрозумівши, ледь не впала зі стільця. Це була фотограф — пані Аліна. — Він зателефонував?

— Ні, твоя родичка навіть не дала своєї електронної адреси, я вписала до анкети електронну адресу нашої агенції. Але, щоб вони спілкувалися, створи їй скриньку, хай листуються.

— І що ж він написав? Якщо відверто, я гадала, він відповість, що вона застара, шансів не має, або й зовсім не відповість?

— Якби він вважав, що вона застара, то просто проігнорував би її анкету. Я не маю права розголошувати таємниці чужого листування, але оскільки це твоя родичка, то скажу, що він зацікавився. Лист довжелезний. Йому фотографії сподобались, — останню фразу вона вимовила з гордістю.

Я пропустила повз вуха про родичку. Хтозна, як воно складеться. Її слова, та Богові у вуха!

— Я фотографій не бачила, тільки свої. Може, ви переплутали й послали не її, а когось із тих дівчат? Я добре пам’ятаю, в чому вона фотографувалась. А, може, дійсно в них на одяг не звертають уваги?

— Там не було з чого особливо вибирати. Взяла ту, де вона на балконі квіти поливає, потім із книжкою, одну в профіль. Іще ту, твою, хоч вона й не варта уваги, там світло погане, хіба що композиція нічого.

Я зраділа. Мені хотілося, щоб надіслали французові фотографію, де Лідія Дмитрівна була знята моєю мильницею у себе на дачі. Дуже гарна фотка. Лідія Дмитрівна в улюбленому камуфляжі, поруч кошик із грушами, сусідський пес-мастиф, навкруги зелень, квіти, літо, яблуня, на якій яблук мов навішано. На фотці не видно, що камуфляжні штани подерті, мастиф переніс рахіт, а кошик, у якому груші, дірявий. Ми так його поставили, що вади на задньому плані. Вигляд у Лідії Дмитрівни хвацький, ніби вона має за плечима цікаво прожиті роки і в майбутнє дивиться впевнено.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Отрута від Меркурія» автора Ковальська Ксенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 15“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи