Розділ 36

Рома розсміявся:

— Або вуха.

Лідії Дмитрівні обурилась:

— Ти, Ромо, не уявляєш, як приємно викладачеві іноземної мови чути від чужинця, що в тебе вимова бездоганна. Анрі ж саме так і сказав. Скільки я свого часу доводила керівництву, що саме моя вимова не поступається вимові парижанина!

Ромі наша розмова була не до вподоби. Я його розуміла. Ось зараз ми скінчимо про вимову та перейдемо до головного. Кому сподобається про любовні пригоди матусі слухати, навіть якщо вони в минулому? А вже коли про сучасні — що й казати. Він вийшов палити на балкон, а я налаштувалася на сповідь. Гадаю, мала на це право, бо якби не я, то сиділа б вона зараз біля телевізора та перебирала гречану крупу.

— Знаєш, Віко, чому саме моїй анкеті він надав перевагу? Йому ж цих анкет надіслали з сотню.

— Здогадуюся: він відчув серцем, що ви — саме Та.

— Серце мовчало, його переконала фотка.

— Я ж вам такого фотографа знайшла, що із страхіття принцесу зробить. До того ж, не за рахунок ретушування чи якихось там фальсифікацій. Наша пані фотограф може знайти у вашому образі щось таке, що затьмарить усі недоліки, висуне на передній план деталь, яка поставить вас на одну дошку з Джулією Робертс. Адже так? Вона геній?

— Не так. Усі ті фотки — дурня. Мої конкурентки мали не гірші. Йому сподобалась одна-єдина, де я в камуфляжі.

— Не може бути. Я її добре пам’ятаю, бо це моя фотка. Вона навіть не дуже виразна.

— Уяви собі, саме через неї Анрі надіслав мені листа й запрошення.

— Але ж і на інших у вас нема зморшок! Чому саме ця? — я не могла повірити.

— А тому, що він у минулому військовий. Довго служив у Алжирі. А там доводилося ходити в камуфляжі. Він мені показував свій старий однострій. Їхній камуфляж відрізняється від нашого. Не знаю, чи є в нашого якась назва, можливо, це військова таємниця. Але їхній називається якось на кшталт «ящірка в пустелі». Теж гарний. У нас більше зеленого, а в них — жовтого й сірого. У Анрі навіть піжама є така. А коли він побачив білизну, ту, що ти мені подарувала, під камуфляж, то остаточно переконався, що кохає мене, — Лідія Дмитрівна зашарілася.

— Він побачив мою білизну, тобто вашу, звичайно, вашу? Ви перед ним роздягалися? Вдень, чи вночі?

У цей час, на превеликий мій жаль, повернувся з балкону Рома й ми почали слухати про Францію. Я мала отримати ще одні парфуми, особисто від Лідії Дмитрівни, але їх вона не купила, бо в «дьютифрі» в паризькому аеропорту, коли вона летіла назад пізно вночі, було зачинено. Ніколи б не подумала, що в такому місці працюють не цілодобово. То, може, Європа в нас, а не в них? У нас парфуми можна купити й серед ночі. Та нічого. Мати хоча б одні справжні французькі парфуми — мрія кожної жінки. Мої парфуми називалися «Ком де гарсон» — я про них чула. Молодіжна маргінальна мода. Теперішні парфуми можуть навіть смердіти, звиняйте, пахнути, гумою, щоб молоді догодити. Це круто. Вже завтра вранці в ліфті співробітниці будуть принюхуватися та вгадувати, що воно за хмарка така наді мною зависла?

Ми потихеньку попивали вино й слухали. Лідія Дмитрівна та аматор камуфляжу Анрі прилетіли в Париж і того ж дня відбули потягом на північ Франції, де в одному з баварських передмість, а саме в передмісті Реймса, вона провела майже місяць. Як можна було здогадатися, не найгірший місяць свого життя. У дуже старому двоповерховому будинку, обставленому старовинними, добротними, хоч і дещо пошарпаними меблями, їй було відведено кімнату.

Культурна програма могла б включити в себе нічні катання на таксі Парижем, споглядання берегів із палуби пароплава, всілякі там Мулен-Ружі, кабаре, ресторанчики, Єлисейські поля, Пер-Лашез, Лувр та інше. Нічого цього не було запропоновано. Було раннє вставання, буденна сільська праця, добрий обід, який готували сестра Анрі та служниця, що приходила на півдня. Потім знову виноградник, а ввечері — недовгі посиденьки в кафе за пляшкою вина чи пива. Ну, ще розглядання родинних альбомів, військових трофеїв, алжирських сувенірів і розмови, розмови, розмови. Лідія Дмитрівна вважала, що їй не було що особливого розповідати. Ну, студентські роки, поїздки в будівельні загони, команда КВК, де вона була єдиною дівчиною, потім Рома, викладання мови й дача. Вона слухала, як Анрі переживав піщану бурю, як одного разу його вкусила змія і шансів на порятунок не було — польовий шпиталь далеко, та й навряд чи там була б сироватка від зміїної отрути. Але підійшов місцевий пастух, розштовхав солдатів, що притискали багнетами змію, мабуть, для того, аби довідатися в місцевих, яка саме гадина вкусила їхнього офіцера. Пастух убив змію палицею, швиденько розпалив вогнище з якихось колючок, гострим ножем відрізав шмат зміїного тіла з головою і такого самого розміру протилежний кавалок, тобто хвіст, підсмажив цю ковбаску на багатті та підніс до рота Анрі, який уже починав марити. Той стиснув зуби, не бажаючи, щоби з нього знущався цей дикий кочівник, та ще й на очах у підлеглих. Та пастух не звернув на його стиснуті зуби жодної уваги, а натис десь біля вуха. Анрі послабив м’язи, й м’ясо змії опинилося в його роті. Ламаною французькою кочівник сказав: якщо пан генерал не з’їсть те все, то помре, до того ж, дуже скоро. Це був єдиний шанс, час спливав — ще трохи, й навіть цей шанс було б втрачено. І Анрі з їв, а потім марив і довго спав. Коли ж прокинувся, то був кволий, але зрозумів, що живий. Згадав, як його пастух назвав генералом, посміхнувся. Наказав покликати рятівника, але того вже й слід прохолов. Шкода. Були до нього запитання, наприклад, чи можна так робити, якщо змія іншого виду. А якщо змія вкусила й зникла, чи можна замість неї спіймати яку завгодно та діяти за таким сценарієм? А головне — не встиг подякувати за порятунок.

Лідія Дмитрівна слухала ці розповіді й думала, що вона ні за яких умов би не їла змію.

— Знаєш, — сказала вона Анрі після чергової такої екзотичної розповіді, — я також прожила цікаве життя. Віриш?