Розділ 39

Наступного ранку я прокинулась і згадала, що сьогодні п’ятниця, улюблений день тижня. Якби ж то не піти на роботу, бо там уже чекають від мене пояснень стосовно поведінки увечері! Лежачи під теплою ковдрою, я фантазувала, що добре було б мати високу температуру чи якісь надзвичайні обставини. Наприклад, треба бути вдома, бо прийдуть перевіряти, чи справні крани, по будинку, мовляв, завелика витрата води. Такі думки базуються на слабкості духу. Потрібно відповідати за свої вчинки, а не ховатися в кущі!

Я постояла під контрастним душем, ще зволікаючи. Потім надягла улюбленого брючного костюма від івано-франківської дизайнерки, намалювала яскраво очі, губи, начепила на шкіряний нашийний мотузочок срібного кота й рішуче пішла в напрямку ешафоту. Котик на шиї завжди додавав мені рішучості.

Десь із годину довелося вдавати, що працюю над кресленням. Так втяглася в цю справу, що дійсно забула про все на світі, пожертвувала обідом і креслення таки скінчила. Всі запитання і неясності щодо роботи якось самі по собі відпали, і я зрозуміла, що це геніально. Ну, не в тому розумінні, що дійсно геніально, адже я нічого такого надзвичайного не вигадую, просто мушу враховувати в роботі багато різноманітних моментів, які часто-густо не кореспондуються один із одним. Треба знаходити компроміси, знаючи при цьому, що будівельники ту мою геніальність відкинуть, натомість побудують, як їм вийде, з чого вийде і коли вийде. Проте, на папері все має бути так, щоб комар носа не підточив. Деколи вдається. Сьогодні, наприклад.

До нас у кімнату зазирнула секретарка.

— Я чула, ніби ти шефа скрізь перестріваєш і подарунками засипаєш. Правда?

— Правда, тільки не чиста. Я приєдналася до участі в акції: «Подаруй шефові косметику». Хочеш, тебе запишу?

— Запиши. А мені що від цього?

— Можна виграти машину.

— Машину? Справжню?

— Я хоч раз тебе надурила? Хоч раз?

— Ні, жодного разу не пам’ятаю. А косметику хто видає?

— Ну, насмішила! Косметику сама купи, а чек їм треба надіслати. Якщо виграєш, потрібно ж буде довести, що ти цю косметику придбала не для свого брата чи чоловіка, а саме для шефа. В них це чітко поставлено, оперативно перевіряють.

Секретарка замислилася.

— Ні, Віко, не записуй, я не маю зайвих грошей. Ну, куплю крем, ну, подарую прилюдно. А машини не дадуть! Тоді що? Я себе поважати не буду.

— А як виграєш, то будеш?

— Ну тебе, не буду я нічого дарувати, і закриваймо тему! Я розповім усім про акцію. Знала б ти тільки, що народ вигадує про тебе!

— Я всіх бажаючих запишу, хай приходять.

Але до мене ніхто не підійшов.

Отже, за роботою я забувала поглядати на двері, здригатися від кожного дзвінка телефону. Коли ж зовсім заспокоїлася, телефон таки повернув мене до реальності. Секретарчин голос проспівав, що на мене чекає шеф.