Розділ 35

Ранішній сон перервав настирливий телефонний дзвінок. Олег підхопився і взяв слухавку.

— Прівєт, мамуля! Всьо окей!…Да, буду чєрєз пару днєй… Навєрноє, мобілка разряділась…. Гуляю по городу, бил на виставкє, в циркє… Скучаю… Нє пєрєживай, трать дєньгі, как счітаєшь нужним, у мєня єсть… Достаточно… До скорого.

У мої плани не входило дуже рано вставати сьогоднішнього недільного ранку, та, зрештою, що раніше прокинуся, то швидше буде вирішено проблему. Вдаючи, що сплю, — бо не хотілося готувати сніданок, — я розмірковувала, з чого краще почати розмову з Лідією Костянтинівною. Оце зайду, привітаюся, погоджуся випити чаю, спитаю, як здоров’я, чи не піти по які продукти. Коли чашка спорожніє, можна ще одну налити, не зашкодить. А потім уже сказати щось на кшталт:

— Ваш онук Артур у небезпеці. Щоб його врятувати, я вирішила: ми маємо продати вашу квартиру. Але якщо не хочете, то не будемо. Це справа добровільна. Або ви продаєте квартиру й Артур буде живий, або ви лишаєтесь при житловій площі, але про Артура забудьте. Вибір за вами.

Це один варіант. Інший міг би бути таким — я здаля починаю переповідати різні кримінальні новини, коментуючи, а потім в лоб запитую:

— Лідіє Костянтинівно, а що б ви дали за життя Артура? Квартиру віддали б?

А далі вже просто. Я думаю, вона не могла б мені відповісти щось типу: «Ні, квартиру не віддам нікому й ніколи».

І де тільки той Ігор подівся? Якби він був у Києві, все було б значно простіше. Принаймні, взяв би відповідальність за життя хлопця на себе.

Випили ми з Олегом по великій чашці какао, з’їли по дві канапки з батона, помащеного свіжим маслом «Ласуня». Йти з дому не хотілося. А чи дійсно це так уже й добре, що я припруся до старенької з самого ранку, щоб поставити її перед вирішенням страшної проблеми? Може, почекати до вечора? Ще день хай проживе у спокої. Та все ж таки набралася мужності, рішуче встала з-за столу. Олег схвально поставився до мого пориву:

— Іді, сообщі єй пораньше. Посуду я помою.

— Як мені не хочеться йти, щоб ти тільки знав!

— Я би сам пошол, но меня она нє знаєт, нє повєріт мнє.

— А якщо мене не послухає? Що тоді?

Олег збирав на тацю тарілки й чашки. Він до всього підходить ґрунтовно. Навіть до миття посуду.

— Ну, тогда можешь єй об’ясніть, что будєт до конца жизні ставіть в церкві свєчкі, єслі крещьоная. За упокой души внука. Ето должно подєйствовать. Скажи обязатєльно такоє. Даже на атеістов дєйствуєт.

Легко йому казати! Сидітиме собі вдома, а ось мені навіть думати не хочеться, що буде далі.

Коли стояла біля під’їзду, роздивляючись вікна Лідії Костянтинівни, звернула увагу, що шибки блищать, у відчиненому вікні полощеться на вітрі чиста тюлева фіранка. На душі стало ще гірше. Здоров’я у старенької налагодилось, а тут нове випробування!

Подзвонила в двері. Відчинила вона швидко, лагідно мені посміхнулася:

— Віко, як добре, що ти прийшла, зараз будемо чай пити! З зефіром. Чи тобі каву?