Розділ 1

У романтичних іноземних фільмах дівчата часто впускають на підлогу стоси паперів або просто вміст своїх сумочок, нахиляються й ніби ненавмисно зіштовхуються лобами з чарівними принцами. Потім обоє розтирають забиті місця та чарівно посміхаються, ще не цілком розуміючи, що то і є доля. Зважаючи на стан паркету в довжелезному коридорі нашого відділу, я була потенційною жертвою такого банального сюжету. Втім, не маючи жодних ілюзій щодо принців, яких у цьому коридорі можна здибати, та зовсім не бажаючи зламати собі карк через якусь дурницю, я міцно тримала під пахвою чималий рулон креслень та уважно дивилася під ноги.

Якщо за всіма правилами, то варто було б ще трохи почекати, поки рулони сфальцюють, тобто гарненько складуть за розміром на спеціальній машині, але часу на це не було. Я глянула на годинник і навіть не стала по-підлабузницькому канючити, аби саме мої креслення потрапили в ту машину першими. Тепер хотілося якнайшвидше здихатися тих здоровенних аркушів, роздрукованих на новому кольоровому принтері, не знаю вже з якої спроби: то шрифти не читалися, то лінії були не тієї товщини… Але зусилля виявилися не марними — зараз кожне креслення мало вигляд демонстраційного матеріалу досить високої якості. Отже, з завданням я, здається, впоралася, і на конференції за кордоном керівництво гордо продемонструє, яку продукцію може видавати наша контора. Не гіршу за інші аналогічні фірми, а може, й кращу. Принаймні, зовні.

Коли я вийшла з ліфта, побачила нашого вельмишановного начальника в оточенні такого собі натовпу робітників, що зранку тинялися коридором, поки остаточно вирішувалося питання, які саме приміщення ремонтуватимуться в першу чергу. Сенс робіт полягав у переобладнанні кабінетів радянського типу на цілком сучасні офіси з тим, щоб надалі здавати їх орендарям.

Із діалекту я миттєво визначила, що робітники — земляки мої, з Прикарпаття. О, ця рідна вимова! Неначе бабуся по голівці погладила. Нічого не вдієш, така вже я сентиментальна.

Натовп нібито мітингував. Я зупинилася, вдаючи, що не в змозі відчинити собі дверей, бо саме поправляю креслення, які ось-ось вислизнуть із-під пахви. Насправді ж було просто цікаво, чого це робітники такі схвильовані, особливо старший, до якого решта зверталися шанобливо — «дядьку Степане». Не те, щоб я була такою вже цікавою Хвеською, що не пропускає жодних коридорних чуток, але ж так рідко останнім часом у нас траплялися позаштатні ситуації…

Я підійшла ще на кілька кроків і розчула щось про ртуть, потім про те, що бригада в таких умовах працювати не буде, бо тут усім начхати на людей. Начальник невдоволено глянув на мене та ще на кількох співробітників, які повиходили на галас:

— У вас що, роботи нема? Розходьтеся по робочих місцях!

Отакої! Шеф навіть не помітив, що я гордо тримала під рукою довгоочікувані креслення. А ще сьогодні зранку вони становили його щастя, і протягом дня він вже тричі цікавився, чи встигнемо все підготувати на вечір. Я пішла геть. Неприємно, коли на тебе ні за що ні про що отак просто нагримають.

Мабуть, щось серйозне трапилося, бо ж іще годину тому Віктор Степанович був усміхненим, навіть жартував зі мною, хоча й нервував трішки через ті самі креслення. Взагалі шеф рідко підвищував голос. Кажуть, що міг і виматюкати когось, але ж не при людях і лише за діло. Подейкували навіть, що це вияв надзвичайної довіри, бо таким чином вказувати на недоліки та прорахунки в роботі наш начальник дозволяв собі лише людям із найближчого оточення. Я про таке й не мріяла, якщо про подібне взагалі можна мріяти.

І ще мені не подобається, коли місце, де проходить значна частина мого життя, іменується «робочим». По суті, це дійсно так, але яка ж безвихідь оселяється в душі, коли хтось каже «робоче місце». Ніби ти в стійлі чи за конвеєром і з хустиною в цяточку на голові. Щоденно ходиш собі на роботу, не замислюєшся, що заробляєш на хліб, а так просто ходиш — за звичкою, чи що. А потім хтось візьме та скаже, щоб ти йшла на «робоче місце», і враз стає себе шкода, бо розумієш: це на все життя, до самої пенсії. Після пенсії робочого місця не буде, але яке життя після пенсії?

Але я все-таки повернулась на своє законне робоче місце та взялася оформляти документи до тих самих горезвісних креслень. Бо ж усе не так просто — треба їх іще підписати у всіх, хто доклав руку до роботи, та віднести в палітурну, щоб їх там переплели.

Саме розпочався обід. Я зварила собі кави та почала шукати в інтернеті новини про футбол. Зараз роздрукую, а ввечері покажу Ромі.

Рома — то мій хлопець. Ми давно вже зустрічаємося та проводимо разом чи не весь вільний час. Напевне — він моя доля. Він називає мене «кузочкою», і мені це подобається. Рома неабияк знається на футболі, а я маю вільний доступ до інтернету — чому б і не скористатися без шкоди для основної роботи? Намагалась і я полюбити футбол, перед сном перечитувала календар зустрічей, повторювала прізвища тренерів, але марно… Чомусь найкраще пам’яталися почуті ще в дитинстві прізвища гравців: довге та загадкове — Бекенбауер та коротке, але від того не менш таємниче — Пеле. Інші не трималися.

Щоправда, в Роми також є можливість заходити до всесвітньої мережі, та ні на що, крім роботи, йому часу не стає. Каже, що очей цілий день від монітора не відриває, а на екрані — таблички, схеми, всілякі символи. Він програміст, працює тестувальником.

Останню відпустку ми провели разом — відпочивали в Єгипті. А перед поїздкою Рома підхопив хворобу Боткіна, коли був у відрядженні, в Саратові. Боже, як же я за нього хвилювалася!

Тоді він зник несподівано, довго не давав про себе знати, а я за цей час встрягла в карколомну пригоду, й участь у ній мало не коштувала мені життя. Не перебільшую. Втратила близьку подругу — Наталію Генріхівну — якої мені тепер так бракує! І ще довго бракуватиме. Решта учасників тих трагічних подій залишилися живі та здорові, навіть отримали певний матеріальний зиск. Щоправда, за винятком сусіда, Андрія Вікторовича, який з власної волі пішов із життя. Можна сказати, через надмірну любов до рідкісних синіх сапфірів. Швидше, навіть не до сапфірів, а до благ і добробуту, які мали йому принести ті незвичайні старовинні камені. Інколи згадую те все, й навіть не віриться…

Тим часом співробітники порозбігалися в своїх обідніх справах. Хто подався до найближчих магазинів, бо саме почався сезонний розпродаж товарів літніх колекцій, хто просто дихав повітрям, чи то пак бензиновими та асфальтовими випарами, думаючи, що дихає повітрям. Самонавіювання — дивовижна річ. А яке ж повітря в моїх рідних Карпатах!

Я їжджу додому хоча б на вихідні приблизно раз на два місяці. Але до Києва за три роки вже також звикла. Варіантів цікавого проведення вільного часу тут безліч. Наприклад, найближчі вихідні ми з Ромою плануємо провести, так би мовити, на природі — на дачі у його мами, Лідії Дмитрівни. Завеземо, як завжди, чогось солоденького. У центральному гастрономі я бачила новий вид круасанів. Ще треба взяти свіжої преси, теплого светра та упаковку покришок для консервування. Ромина мама консервує все, що росте на її деревах та грядках, а потім змушує всіх їсти салати, ікру з кабачків та зелених помідорів, вишневе варення з горішками замість кісточок і таке інше. Банок їй завжди не вистачає. Це називається хобі, напевне.

Щоправда, деколи жінки не знають, що це хобі. Вони гадають, що це життя. Втім, останніми роками кількість людей, які мають таке важке та традиційне хобі, значно зменшилась — у магазинах цілий рік є все, що потрібно людині з харчів. Тож консервують тепер лише справжні фанати. Роминої мами не стосуються всі ті асортименти, вона скуповує покришки та невтомно закручує банки, щоб потім, взимку, роздати все знайомим і родичам. Рецепти записує в грубезний зошит, котрий сподівається з часом передати мені як додаток до Роми. Як то кажуть, у надійні руки.