Розділ 7

Очевидно, в нас розпочався сезон дощів. Ранком я бігла на роботу, стрибаючи по калюжах, як заєць. Парасольку забула вдома, повертатись не хотілося — погана прикмета. На роботі маю запасну. Це мій власний винахід, скрізь, де буваю часто — тримаю на запас парасольку. І взагалі, улюблений подарунок — парасолька. Люблю, коли дарують мені, часто дарую сама. Може, десь на світі є музей парасольок, хоча ніде інформації про це не зустрічала. Кому можна позаздрити, так це директорові такого музею. Сиди собі серед такої краси, посміхайся відвідувачам, пиши наукові роботи про еволюцію парасольок, про їх національні особливості, етнічне походження та класову диференціацію.

Чергу до ліфта зайняла за незнайомим чоловіком. Придивилась і впізнала його — це ж дядько Степан, бригадир будівельників! Робітників із ним не було. Дядько Степан вийшов на четвертому поверсі, де в нас адміністрація, відділ кадрів та приймальня директора. Певне, з кимось із керівництва про організаційні моменти домовлятиметься. Та чи мені не все одно? На своєму поверсі, проходячи повз двері сусідньої кімнати, побачила причеплений навскіс папірець із печаткою, де було написано: «Не заходити" й ще щось дрібніше. Ага, таки правду казали в п’ятницю про ртуть. Але ж у такому разі потрібно було б двері по периметру обклеїти папером, щоб отруйні випари не потрапляли в коридор. Пішла до Віктора Степановича. Тільки-но сказала, що треба двері обклеїти, як він розлютився, показав мені рукою, щоб вийшла, а сам удав, що розмовляє по телефону. Яка войовнича безграмотність! Якщо вже начальник не розуміє, яку небезпеку несе ртуть, то що говорити про неосвічених простих робітників?

Роздумуючи на цю тему, паралельно намагалася працювати. Десь за годину в коридорі з’явилися жінки та дівчата в білих халатах. Вони зірвали з дверей печатку, позаносили туди відра, ще якісь інструменти — я не дуже роздивлялася, бо Віктор Степанович, що саме вийшов у коридор, вже був ладен придушити мене за надмірну цікавість. Це я, як то кажуть, нутром відчула і швиденько сховалася в своїй кімнаті.

Григорій Анатолійович, мій симпатичний колега, заманив працівників служби демеркуризації до нас. Використовуючи свою привабливість та стандартні прийомчики типу: «А що ви робите сьогодні ввечері? А завтра? А коли зможете?» — він намагався з’ясувати щось цікаве для нас усіх. Але нічого корисного, повчального чи катастрофічного ми не дізналися. Дівчата розіклали по кутках невиразні папірці, якось ще їх назвали, чи то індикаторами, чи ще якось, сказали, щоб ми їх не зачіпали, за кілька днів, мовляв, їх заберуть і проведуть дослідження. Папірці мали визначити, чи є в повітрі випари ртуті та в якій кількості. Існувала небезпека, що прибиральниця їх може вимести, надто вже непримітні вони були, тому вирішили, що хтось сидітиме на робочому місці, аж поки не прийде прибиральниця, щоб попередити її про недоторканність індикаторів. І що вже зовсім цікаво, вищі ешелони керівництва на всіх поверхах і собі порозкладали такі папірчики, хоч, об’єктивно, небезпека існувала тільки на нашому. Зустрівши в коридорі Віктора Степановича, я мимохідь, вдаючи цілковиту байдужість, підморгнула йому лівим оком:

— Ну, то що, є ртуть, чи немає?

Він аж позеленів, але нічого не відповів. Що тут сказати, правду ж не сховаєш. У другій половині дня відбулися коротенькі збори. Дідусь, який відав охороною праці, зібрав нас, щоб поінформувати про подальші дії адміністрації з метою збереження нашого дорогоцінного здоров’я. Вони полягали в тому, щоб невдовзі, тобто наступного понеділка, частина працівників, які дислоковані в кімнатах, наближених до приміщення, де виявлено ртуть, у обов’язковому порядку здали на аналіз кров і сечу задля виявлення слідів цієї самої ртуті. Ми організовано маємо прибути до спеціалізованої поліклініки на дев’яту ранку, й там буде здійснюватися забір крові та здавання сечі. Аналізи призначені на понеділок, бо сечу потрібно збирати протягом доби, (вона по-науковому так і називається — добова). Не можемо ж ми на роботі носитися з тими баночками.

Хтось запропонував дати всім відгул з цієї досить поважної причини, та Віктор Степанович так зиркнув на нас, що про відгул більше не йшлося. Оскільки запитання про відгул пролунало з того боку, де сиділа я, мені здалося, що він запідозрив саме мене. На мене й зиркнув. Ну, й нехай собі.

Дідусь тим часом зі смаком почав розповідати, як треба правильно підготуватися до здавання сечі, де тримати банку, як її нести, щоб не розбити, не розлити й таке інше. Очі в нього при цьому сяяли, як під час отримання зарплатні. Мені ж стало незатишно. Після того, як хтось спитав, чи можна приносити в пластиковому посуді або в декількох пластикових пляшках, я, щоб не знудило на людях — вибігла з кімнати під невдоволеним поглядом Віктора Степановича.

— А вам, Вікторіє, здається, зовсім не цікаво? Чи, може, ви знаєте, як правильно зібрати добову сечу? — гукав услід мені невтомний охоронець праці.

Добре, що я встигла добігти до кабінки. З дитинства не можу спокійно бачити всі ті банки з аналізами. Скільки себе пам’ятаю, завжди мені стає зле від споглядання довгого столу, на який ставлять принесені з дому баночки з-під майонезу чи дитячих соків із певним вмістом. Деколи баночки приймають у віконечку, це якось гуманніше. Стою собі з заплющеними очима та чекаю, поки заберуть з поля зору принесене тим, хто зайняв чергу переді мною. Тоді швиденько ставлю свій продукт, поруч кладу направлення і щодуху мчу до туалету, де мене довго нудить. Про розташування туалету дізнаюся заздалегідь, бо не матиму часу, запитувати — добре, коли добігти встигну.

І нічого тут не вдієш, такий у мене дивний організм. Пам’ятаю, як мене приводили до тями, коли дідусь-пенсіонер, за яким я стояла в черзі, розлив вміст своєї посудини на стіл і мій фірмовий плащ. Я чудово розумію, що руки в нього трусилися через старість, а не через учорашню випивку — що з того. Мене відкачували біля того ж таки столу, де стояли баночки. Приходячи до тями, я бачила ту саму картину, знову мені ставало зле, аж поки не додумалися затягти мене за двері, звідки баночок видно не було. І ось, маєш: найближчого понеділка це страхіття повинне повторитися. Гадаю, це в мене якась фобія. Все забуваю розповісти про неї подрузі-психологу, вона, начебто, дуже грамотний фахівець.

Жити з цим, звичайно, можна — не так уже й часто здорова людина здає аналізи, але буває некомфортно. До того ж, колись будуть діти, а це ж також неминуче пов’язане зі здаванням аналізів, треба якось опанувати себе. Одного разу читала про фобію Північного сяйва, є й така. Люди, які страждають на неї, втікають з Півночі — ось і все вирішення проблеми одним махом. А мені що робити?