Розділ 5

Наступного ранку ми з Ромою прийшли провідати Лідію Дмитрівну і поспілкуватися з кимось із лікарів. Трималася Ромина мама мужньо. Найбільше її турбувало те, що втрачається дорогоцінний час. Осінь от-от стане золотою, планувалася робота на грядках і в саду, а вона тут вимушено відпочиває. Першим запитанням, коли вона побачила нас на порозі, було:

— Ну, як вам гарбузик?

— Клас, — сказав Рома, — вся електричка була в шоці…

— Ось бачиш, а ти не хотів, щоб я вирощувала гарбузи! Шкода, тато твій не дожив.

— Чого це не хотів? Я проти того, щоб ти по драбинах лазила. Краще б самі лише гарбузи й вирощувала — може, не зламала б ногу.

Я чудово знала, що відносно покійного татуся — то блеф. Ромин тато, живий та здоровий, мешкає і до сьогодні десь на Подолі. А Лідія Дмитрівна за все життя так і не звикла до думки, що її покинули напризволяще з маленькою дитиною. Спочатку вигадувала казки про померлого героя-батька малому Ромі, потім розповідала те саме мені. Я навіть у своєї подруги, психолога якось питала, що це все означає. Вона мені пояснила, що нічого страшного, Лідія Дмитрівна, мовляв, боїться, щоб я не подумала, що в них якась недолуга родина. А Рома на всі ті згадки про померлого татка не реагував ніяк.

— Ромо, я бачу, тобі все одно, що я вирощую. Може, й тобі, Віко, також байдуже? — захотіла трохи повередувати хвора.

— Ну, що ви, я, наприклад, дуже люблю гарбузи й мені зовсім не все одно, якої вони породи. Вибачте, якого вони класу… ні, якого сорту. До речі, що це за сорт, у нас всі питали? — з переляку я перейшла в наступ.

— Десь у мене записано, не буду брехати, не пам’ятаю. Потім знайду. А цим чоловікам вічно нічого не потрібно.

— Не звертайте уваги, насправді він пишається.

— А що ви з цим нашим врожаєм думаєте робити? — запитала вона.

Ми нічого не думали робити, ми все, що могли, вже зробили, але про це не будемо, неприємно навіть згадувати. Не роздумуючи довго, я сказала:

— У першу чергу — сік чавитимемо. А ще варення… — десь я чула про варення, це точно, не вигадала ж, таке вигадати неможливо.

— Варення? — Лідія Дмитрівна замислилась. Про варення вона не знала, й це було ганебно. Справжній удар. І що ж я таке бовкнула? Мені ж тепер доведеться таки зварити те варення. А якщо такого в природі не існує, що тоді?

— І ти маєш рецепт? — спитала Лідія Дмитрівна, пильно примружившись.

— Звичайно! — впевнено збрехала я. — Що там того рецепту? Цукор, вода, гарбуз — і готове.

— Не думаю, що так просто, не думаю. Цукор, вода і гарбуз — це ж каша, а не варення.

— Ну, там є деякі секрети, які не дають гарбузові перетворитися на кашу. От зварю і принесу вам скуштувати. Пробачте, я вже біжу, мушу бігти, — я втікала, бо далі розповідати побрехеньки не хотілося. Поклала на тумбочку принесений пакунок із халатом і всілякими необхідними дрібницями. Як же вона, бідолашна, без дзеркальця майже добу? Я б так не змогла.

Я чекала на Рому на лаві біля входу, розмірковуючи над тим, як же часто мене язик мій підводить. І хто мене тяг за нього? Тепер викручуйся. Рома не був таким песимістом — він запропонував поїхати й подивитися, чи не лежить наш гарбузик у кущах і досі. Про всяк випадок купили дорогою дешевенького ножа, щоб сумнівний скарб наш розрізати. Не котити ж асфальтом. Торбинками запаслися.