Розділ 4

Лідія Костянтинівна лежала з заплющеними очима. Добре, що біль відступив. Може, пігулки допомогли, а швидше за все — просто настав час, коли організм, хоч і слабенько, але почав боротися. Скільки ж можна? Хоча, звичайно, призначені лікарем пігулки дещо вгамовували фізичні страждання. Якби грошей не бракувало, можна було б придбати в аптечному кіоску на першому поверсі лікарні щось серйозніше за баралгін, але грошей не було. Пенсія — хіба ж то гроші на старості літ? Здавалося, цим лихам кінця нема. Колись, у молодості, трагедією було те, що болів зуб, потім дошкуляла відсутність матеріального статку… Але все це було дурницею порівняно зі смертю єдиної, молодої і ще так недавно абсолютно здорової дочки.

Галинка була її щастям, сонечком, радістю й гордістю. Як тепер доживати віка, про що думати безсонними ночами та довгими днями в порожній квартирі? Вже п’ять років бідолашна старенька не живе, а існує. Усе ніби в липкому тумані — не хочеться ранком прокидатися, не хочеться геть нічого. Деколи, все в тому ж тумані, вона їздила на вокзал. Зустрічала поїзди, ходила пероном, ніби чекала на когось. Навіть квіти приносила. Дочекавшись, коли останній пасажир виходив із п’ятнадцятого вагону, — чомусь чекала саме біля п’ятнадцятого, — промовляла сама до себе: «Мабуть, справи затримали, продовжили відрядження, до кінця тижня приїде».

І поверталась додому, викинувши букета в урну. Могло здатися, що вона дійсно когось зустрічала. Деколи думала про тих, хто з особливим виразом обличчя пильно вдивлявся у вікна вагонів, що гальмували, проминаючи перон. Які ж вони щасливі, що мають можливість за хвилинку обійняти дорогих, або й не дуже дорогих людей! До них хтось приїхав, вони комусь потрібні, їм хтось потрібен…

Потім, можливо, ті, хто стояв на пероні, кудись поїдуть і їх також зустрічатимуть із квітами чи без них, показуватимуть їм фотографії в сімейному альбомі, водитимуть у парки чи якісь місцеві музеї. У неї цього вже не буде ніколи. Для чого тоді жити? Для кого жити? Коли ж нарешті життя скінчиться?

Галинка померла п’ять років тому. До цього вона спочатку була гарною дівчинкою, потім студенткою, завжди добре вчилася. Працювала в проектному інституті інженером, очевидно, непогано зарекомендувала себе на службі, бо швидко просувалася кар’єрними сходинками. Незадовго до смерті її призначили начальником чималого відділу, що для жінки небувалий, можна сказати, успіх. Отак працювала, працювала, поки не «загнала» себе на тій роботі. Ніколи було займатися сином, усе відрядження, аврали, наради й таке інше. Чоловік був невдоволений. Він працював разом із Галинкою, та якось із кар’єрою не складалося. Чи вдачу мав кепську, чи спеціаліст не дуже — в родині про це не говорилося. Хто його знає? Були сварки, мовчанки місяцями, потім він пішов із дому, винаймав квартиру, а невдовзі Галинка померла. Після похорону він забрав Артурчика до себе. Мотивація не потрібна була: бабуся не сповна розуму, а він батько, хоч і без квартири. Коли розум на якийсь час повернувся — Лідія Костянтинівна зібралася з силами та розміняла квартиру на дві, щоб Артурові з батьком було де жити. Зрозуміло, екс-зять із тещею разом жити не змогли б. Навіть у найкращі часи їм не було комфортно під одним дахом.

Ще деякий час бабуся ходила до Артура в гості, деколи їй не відчиняли. Тоді вона сідала на лаву й чекала на онука біля під’їзду. Побачивши розпатлану неохайну бабусю в старому «лапсердаку» чи брудному домашньому халаті, він ховався в кущах і не йшов додому, аж поки вона не забиралася геть. Останнім часом бідолашна вже не ходила майже нікуди.

До лікарні потрапила через бананову шкірку. Послизнулася на сходах, упала, поламала руку. Спершу подумала, що це кінець, що розбилася на смерть і більше не встане, але за деякий час таки підвелася, дочовгала до чиїхось дверей, подзвонила. Сусіди викликали «швидку», в лікарні наклали гіпс і залишили на деякий час. Це, може, й на краще — вдома вона б не вижила. Хоч тут і не дуже з нею носилися, але сяка-така лікарняна їжа все ж була, а їй більше нічого й не потрібно. З сусідками по палаті не спілкувалася. А вчора привезли новеньку, галасливу таку, енергійну жінку, що відмовилась зняти камуфляжну куртку. Можливо, у неї під сподом нічого не було. Так і спати в ній лягла.

Лідія Костянтинівна підвела голову. В палату зайшла парочка: високий худорлявий хлопець із дрібненькою гарненькою чорнявкою. Обоє молоді та симпатичні, як із обкладинки журналу. Вони обвели палату поглядами, підійшли до ліжка новенької, хлопець поправив подушку, дівчина щось поставила на тумбочку. Будити жінку, очевидно, не хотіли, постояли трохи, перешіптуючись, і пішли геть. Кивнули на прощання Лідії Костянтинівні, та вона їм не відповіла.

Була б жива Галинка, також до неї приходила б та подушку поправляла. Може, вона саме зараз їде в п’ятнадцятому вагоні й не має ключа… Як же потрапить додому? Але звідки їде? Може, з Феодосії чи Херсона? Ні, треба покласти край цим думкам. Вона не їде ані в п’ятнадцятому, ані в якомусь іншому вагоні, бо її нема. Взагалі нема, і вже ніколи більше не буде. Годі себе дурити. І Лідія Костянтинівна тихенько заплакала.