Розділ З

Отрута від Меркурія

Рома чекав на мене біля метро. Забігли до прохолодного супермаркета по круасани. Чарівні дівчата у дурнуватих синіх капелюшках, заважаючи процесу торгівлі, та, можливо, прогулюючи заняття в інституті, рекламували серед покупців чаї. Купивши два пакуночки, ми отримали в подарунок ще по пакетику чаю та дві паперові підставки під чашки. От зрадіє Лідія Дмитрівна! Вона просто обожнює лотереї, акції та дзвінки на радіо. На розкладці біля електрички прихопили цілу упаковку покришок для банок — має вистачити до кінця сезону, хоча, хтозна. Якщо осінь затягнеться, консервуванню не буде кінця-краю. І як той ключ витримує таку напругу, не кажучи вже про м’язи? Светра ще зранку Рома захопив із собою, пресу купив після роботи. Його мама полюбляла «Бульвар» та «Комсомольську правду», але загалом читала все, що траплялося на очі.

Електрички в п’ятницю ідуть одна за одною, але й людей море. Не любить наш народ проводити вихідні в місті, якщо є можливість податися кудись на природу, це зрозуміло. Це, так би мовити, «інстинкт вихідного дня». У вагонах везли котів, псів, маленьких вередливих дітей, великі порожні кошики, вудки, відра та шампури. Нарешті дісталися до давно обжитого дачного масиву по Яготинському напрямку. Від електрички до нашого кінцевого пункту призначення ще хвилин десять швидкої ходи вздовж чиїхось урожаїв за огорожами.

Ромина мама половину ділянки мудро відвела під дерева, іншу половину — під городину. А ще вона перекопала на околиці дачного масиву пустир, чи то смітник, спалювала на ньому все, що горіло, закопувала голови оселедців, лушпиння яєць та спитий чай, взимку висушений за батареєю парового опалення. Великі надії покладала на голови оселедців, вони, за її словами, мали відлякувати вовчка, чи як ще іноді кажуть, капустянку — дивовижне створіння, яке люто ненавидять дачники і яке чхати хотіло на всі ті методи боротьби. Якось я бачила вовчка і що скажу — просто красень, дивовижне екзотичне створіння.

Усі намагання Лідії Дмитрівни залучити власного сина до збирання побутових відходів на благо врожаю терпіли фіаско. Товкти лушпиння та сушити заварку Рома категорично відмовлявся.

Лідія Дмитрівна обплутала відвойовану у дикої природи ділянку по периметру якимись різнокольоровими мотузками, що спочатку зв’язувалися докупи, а потім чіплялись до патиків, жердин, решток невикористаної арматури. Вирощувала ще й там картоплю, кабачки та гарбузи, щоправда це була зона ризикового землеробства, бо красти вирощене злодіям тут ніхто не заважав, якщо грамотно вибрати час. Дивлячись на цю мальовничу огорожу, Рома казав: «Красиво жити не заборониш». Мама дуже пишалася своїми грядками, деревами, квітами, а особливо ділянкою самозахвату. А мені більше за все подобались її маленькі охайні газончики. Один із плямистої конюшини, інший — із польових квітів. Другий називався мавританським. Цікаво, де вона, Мавританія?

Чомусь цього разу ніхто не вийшов нам назустріч. Хвіртка виявилася трішки прочиненою, а не закладеною на клямку, як звичайно. Мені навіть здалося, що вона зарипіла якось особливо жалісно. На ґанку стояли каструлі з недомитою картоплею, брудні кросівки та лежав букет польових квітів, яких ніхто в воду чомусь не поставив. А може, це вони так сохнуть для того, щоб узимку бути завареними замість чаю?

Хатні двері виявилися замкненими. Може, зсередини? Під найближчим деревом побачили величезного гарбуза. Якийсь новий сорт, котрий нарешті цієї весни дістався Лідії Дмитрівні шляхом переговорів та потрійного обміну. З вигляду гарбуз мав би важити кілограмів з п’ятдесят, якщо не більше. Принести його з кінця городу ніхто б не зміг, очевидно, прикотили. І що ж тепер із ним думає робити господиня?

Я з острахом дивилася на диво селекції. А якщо це для мене таке вирощено? Якби ми не підійшли до дива природи зовсім близько, то не побачили б пожмаканого аркуша, який виглядав з-під цеглини, покладеної біля гарбуза. На аркушику бліденьким фломастером було щось написано французькою. Очевидно, це стосувалося гарбуза, чого ж іще. Оце трофей! І який божевільний виводить такі неергономічні сорти?

— Що там написано? — спитала я.

— Написано, щоб забрали додому, — стурбовано промимрив собі під носа Рома.

Мама мого коханого колись викладала в технікумі французьку, полюбляла спілкуватися з сином такими ось цидулками — щоб він також вивчав мову. Якось їй навіть запропонували поїхати до Франції чи то на якийсь семінар, чи просто для обміну досвідом із вивчення мови іноземцями. Ми з Ромою дуже за неї раділи, розглядали закордонний паспорт із французькою візою, та комусь нагорі спало на думку, що логічніше буде відрядити до Франції молодого викладача, що й було втілено в життя. Лідія Дмитрівна посумувала, але мусила оговтатись і повернутись до улюбленої справи — вирощування садових та городніх культур. Краще б репетиторством заробляла. Але учнів вона брала рідко — лише якщо вже дуже хтось просив зі знайомих. Весь час забирала дача. Навіть взимку вона чогось їздила провідувати свою ділянку. Казала, що зайці розплодилися, дерева гризуть.

Ми ще потинялися подвір’ям, позаглядали у вікна. Рома підняв драбину, яка валялася в кущах, і приставив до стіни. І тут побачили сусідку, що ходила зустрічати до електрички дочку з онуками. Сусідка, вгледівши нас, прискорила ходу, наче ми збиралися втікати, але діти й сумки заважали їй, тому здаля вигукнула:

— Ромо, яке нещастя, ваша мама, мабуть, ногу зламала! Полізла по груші, драбина зсунулась, і вона впала. Повезли бідолашну в Київ до травмопункту, добре, що Петрович на машині був. Вам додзвонитися не могли… — жінка полізла в кишеню по клаптик газети, де був записаний київський телефон сусіда, який мав знати, де саме перебуває Лідія Дмитрівна.

Оце відпочили! Рома розгублено дивився на драбину, яку колись сам змайстрував.

— Ось тобі й парижанка! — скрушно мовив він.

— Яка парижанка? — спитала я, не розуміючи.

— Груша називається «парижанка», сорт такий. Мама ним дуже тішиться.

Із мого мобільного Рома почав дзвонити чоловіку, що повіз маму в місто, та на свій домашній номер — раптом Лідії Дмитрівні вже наклали гіпс та доправили її додому. Але ні там, ні там до телефону не підходили.

Ми зайшли на сусідню вулицю до баби Галі, моєї сусідки по будинку, яка вже з місяць безвиїзно жила на дачі. Заміський будинок в баби Галі з’явилася зовсім недавно: «по наводці» Лідії Дмитрівни його було куплено за частину грошей від продажу старовинних сережок із сапфірами.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Отрута від Меркурія» автора Ковальська Ксенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ З“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи