Розділ 32

Рано-вранці Олег поїхав на вокзал здавати квитка. Я ще трохи поспала, потім почала збиратися до Лідії Дмитрівни. Коли задзвонив телефон, я саме шукала парасольку. В слухавці трохи помовчали, потім почулося схлипування, яке переривалось благанням:

— Врятуйте мене, я знаю, ви мене шукали, врятуйте.

— Хто ти?

— Я Артур. Вони мене мучать. Учора вбили кішку й сказали, що так само вб’ють мене. Щодня в мене на очах убиватимуть котів, аж поки ви не знайдете гроші.

— Ти можеш дати їм слухавку?

— Можу. Даю.

Слухавку взяли відразу. Я очікувала на кавказькі інтонації, але до мене озвалися чистісінькою українською:

— Привіт, красуне! То як відносно бабок?

— Яких бабок?

— За життя цього чудового хлопця.

У слухавці почулося ридання.

— Скільки ви хочете?

— Ми хочемо 10 кусків.

— Кусків чого?

— Десять тисяч євро. Не плутай із баксами, ми хочемо євро. Якщо хоч одна жива душа дізнається про нашу розмову, одна душа… Навіть не дізнається, а здогадається, тоді хлопцеві гаплик, — знову ридання.

— І не подумай, що ми й до тебе не дотягнемося. З-під землі дістанемо, з-під води, з-під вогню. Якщо не зразу, то через місяць, через рік тебе знайдемо. Так що готуй гроші.

— А де я їх візьму? У мене ж нема.

— Продай квартиру! У тебе ж є квартира. Краєвид із вікон на куполи. Чи не так?

— Так. Але…