Розділ 34

Грошей, що я зібрала, на викуп для Артура, не вистачило б. Проте, їх мало бути достатньо для юристів. Коли я дзвонила до стрілецького клубу, мені ввічливо відповідали, що Ігор іще не приїхав, затримується. Олегові вдалось умовити бандюків трохи перенести дату викупу. Дзвонили ті настирливо, але безсистемно: ніколи не можна було вгадати, коли проявлять себе знов. Кілька разів розмовляла з ними я, деколи слухавку брав Олег. Він категорично не схвалював моєї поведінки, наполягав на тому, щоб повідомити в правоохоронні органи, я ж ні за що не погоджувалась. Ще кілька разів чула в слухавці стогін Артура, його прохання знайти батька, знайти гроші. Я жила в страху, в неспокої, мені снились жахливі сни, я думала тільки про гроші. Домовилася з юристами, що принесу їм усе, що мала, й вони розпочнуть продаж квартири, нададуть мені для звіту документи, які свідчитимуть, що процес продажу розпочався. Про цю домовленість я Олегові не казала. Він, наївний, не вірив, що можна продати квартиру без згоди хазяїв. Занудою в чистому вигляді його не назвеш, але щось від того вочевидь присутнє. Як розвішує сушитися ганчірку, якою мив посуд, як складає поліетиленові пакетики… Мені б і на думку не спало вигадувати систему для складання пакетиків. Він складає їх трикутничками, а потім заправляє кінчика всередину. А може, це тому, що він старший за мене. Проте це не котить: я знаю літніх людей, які в питаннях побуту ще й рівняються на мене, їм не позаздриш.

Домовлялась я з юристами важко. Від зустрічі в парку вони в останній момент відмовились. Я була рада, бо не уявляла, як піду й сяду на ту кляту лаву, яка навіть не освітлюється. Я весь час думатиму, чи нема в них удавки. Юристи сказали, що нам не треба знати одне одного в обличчя, тобто, знати все ж таки треба, але, так би мовити, на льоту. Справа того вимагає, мовляв, — я сама повинна розуміти. Я трохи розуміла, але в хащі не полізла. Якщо вдуматися в ситуацію, то я скидалася на справжню наволоч. Хотіла продати квартиру хворої жінки, щоб загарбати гроші від її продажу. Таких треба б засуджувати до пожиттєвого ув’язнення — з огляду на те, в кого я збиралася відняти житло. А з іншого боку — я хотіла врятувати хлопчика — єдине щастя старенької хворої бабусі. До того ж, у хлопчика був батько, заможний і успішний. Він не покидьок, мусив зрозуміти, що іншої ради я не мала, й купити нову квартиру синові та старенькій тещі. Коли я врешті-решт розповім усе зацікавленим сторонам, (а фінал має бути щасливим, бо всі того варті), мені ще й подякують. Ну, а якщо бабусі, Лідії Костянтинівні, доведеться трохи в мене перекантуватися, я потерплю.

Деколи лізли в голову думки стосовно того, чи вартий того Артур, чи правильно зрозуміє його батько мою поведінку. І взагалі, сама Лідія Костянтинівна, якби знала все про мої афери, чи не потрапила б до лікарні ще раз? Та вже в інше відділення…

І було ще одне «але». Я намагалась не думати про тих типів, юристів. Це що ж таке виходить? Це якщо комусь сподобалася моя квартира, він їх знайде, заплатить достатньо грошей — і мене просто візьмуть та викинуть на вулицю? Так виходить?! Із цим ще доведеться розібратись, коли Артура буде врятовано, а я матиму більше часу.

Тепер стосовно результату остаточних перемовин із юристами. Я назвала суму завдатку, яку мала їм віддати, щоб справа пішла. Решту вони погодилися брати частинами, по мірі вирішення проблеми.

— А гарантії, гарантії ви мені надасте?

— Гарантій не надамо. У нас також нема гарантій, що ви не прийдете на зустріч із бригадою в камуфляжі. Давайте, будемо довіряти одне одному. У нас спільна справа.

«Спільна справа! — думала я. — У нас нічого спільного, нічогісінько! Якби я знала, що ОМОН допоможе, то приїхала б із ним. Але гарантії ніякої, а життя Артура під загрозою щомиті. І тільки на мене він розраховує».

— Добре, хоч я вам і не вірю, іншого нічого не лишається. Де й коли?

— Завтра. Ви купите газету, прочитаєте розділ про дозвілля. Знайдете інформацію про пересувний цирк. Він один, два пересувних цирки не приїздять одночасно.

— Це на проспекті Перемоги?

— Господи, ну які ж бо ви тупі! Я кажу вам про пересувний цирк.

— Я не можу бути тупа хоча б тому, що маю диплом інженера-механіка. На юриста вивчитись набагато легше. І не будемо про це. Де, я вже знаю, тепер коли і з ким.

— Згоден, не будемо сперечатись, де важче вчитися. У нас своя думка. Отже, ви купуєте квитка на денну виставу, приходите самі, потім купуєте у вестибюлі поролонові вуха.

— Що, перепрошую? Вуха? Які вуха?

— Такі, які в цирку купують дітям. Ну, і деякі дорослі також купують собі. Носи ще купують… Це з цієї ж серії. Так от, ви мусите придбати вуха, відірвати одне, а те, що залишиться, надягти й дивитися виставу. До вас підійдуть і скажуть: «Як вам пасує!» Це пароль. Тоді віддасте тому, хто сказав пароль, гроші. Ми перераховувати не будемо. Якщо хоч на один евро, чи пак на одне євро помилитеся — відмовляємось працювати.

— У мене не євро, а гривні. По курсу. Міняти?

— Та добре вже, не міняйте. Ну, й гальмо ви! Ми ж говорили про євро.

— Якби говорили, то я б поміняла! Я бачу, юристи мають усе записувати, бо пам’ять слабенька.