Розділ 36

— Чому б і ні? У вас така велика країна, стільки морів, лісів, давніх пам’яток. Я не сумніваюся. Ти любиш море, подорожі?

— Хто ж їх не любить? Я багато їздила на моря. Люблю Азовське, люблю Чорне. Не тільки Крим. Гарно в Одесі, біля Одеси. Колись тато взяв мені в себе на роботі путівку в Кароліно-Бугаз. Ти чув про Кароліно-Бугаз?

— Не думаю. Розкажи, чому ти запам’ятала це місце?

— О, там було чудово. Нас годували в їдальні в дві зміни, на пляжі було багато місця, на базарі продавали домашнє вино. Свіжої преси, правда, не було. Жили ми в такому довгому, як барак, тимчасовому будинку. Путівок продали багато, більше, ніж місць, але це нічого.

— Як це — путівок більше, ніж місць?

— Ну, це трапляється. Я мешкала в одній кімнаті з родиною, їх було четверо — батько, мама, син, дочка, й усі такі дружні. Синові було років із десять, і він за мною підглядав.

— Ти правду кажеш?

— Не сумнівайся. Ще з нами в кімнаті жила жінка з сином, і тому вже було років чотирнадцять. Хороший хлопчик. Коли той, менший, підглядав, цей його бив. А ще з нами жив міліціонер Василь, він старався підсунути своє розкладне ліжко ближче до мого. Я так засмагла того літа! Путівка була на два тижні, а я приїхала в Київ наче негр, ніби все життя жила в Африці. Весь час на морі, в кімнату зайвий раз заходити не хотілось, а вночі там так хропли, що я тобі передати не можу.

Анрі дивився на Лідію Дмитрівну замислено й не знав, чи варто розповідати свої історії. Її оповіді були цікавіші. Та все-таки він розповів, як його з солдатами накрила в пустелі хмара сарани. Важко уявити, що є на світі стільки отої нечисті. Хмара затулила сонце, комахи плазували по одягу, залазили за комір. А службу треба було нести попри все.

Лідія Дмитрівна слухала-слухала, а потом і собі розповіла історію. Якось у далекі молоді літа, щойно вона почала працювати, послали її в колгосп збирати останню капусту, моркву та яблука.

— Як це збирати? Чий урожай? — спитав Анрі.

— Урожай виростили люди, але його було багато, а людей мало, тому вони подзвонили в Київ, можливо, в райком партії, і тоді прислали в це господарство трохи інженерів, трохи майстрів із якоїсь будівельної фірми, декілька артистів оперети, навіть Будинок моделей прибув. І всі почали рвати моркву та складати в ящики. А вночі було холодно, бо спали в напівзруйнованому клубі, а там двері не зачинялися, вітер ними бахкав. Щоб не так мерзнути, набрали на складі ще матраців і ними вкрилися поверх ковдр. Якщо пили горілку, було не так холодно. Горілка продавалася в сільському магазині за 5 кілометрів від цього забутого всіма клубу. Основний клуб був у селі, а ми жили на хуторі, який колись мав перспективи, та потім люди звідси чомусь майже всі виїхали на центральну садибу.

— Я не розумію, який у вас був статус. Адже в тебе інша професія? Ти вмієш керувати сільськогосподарською технікою?

— Статус у нас був на кшталт вашого волонтера. Тільки ваші волонтери, напевне, їдуть займатися такими справами, коли серце їм велить, а наші не завжди за велінням серця. Наших шеф міг викликати до себе в кабінет чи просто подзвонити й сказати, що завтра вони їдуть у колгосп на два тижні. Навіть коли хто починав йому казати, що не має теплого одягу чи має виразку шлунку, — не проходило. Ти мусив їхати, бо врожай пропадав. А технікою там керувати не потрібно, бо нема техніки. Техніка — це лопата, сапа, вила та ящики.

— Я якщо на шефа в суд подати? — замислено поцікавився Анрі.

— Та ти що? Ми ж були комсомольцями. Нас би засудив колектив. Комсомольці ніколи з шефами не судилися. Комсомольці їхали, куди кликала партія. Та ти слухай. Я, моя подружка й ще один тямущий хлопець вирішили об’єднатися в бригаду й виконувати по дві норми за день. Домовилися з бригадиром, який був дуже добрий до нас, бо ми купили йому пляшку горілки, й дозволив нам виконувати дві норми за день.

— Але ж я не розумію… Трудова угода…

— Слухай, ми працювали навіть у дощі Рвали моркву, складали в ящики, возили на підводі, запряженій кіньми, вже не пам’ятаю, куди, там зважували — й домоглися-таки свого. Виконали роботу не за 2 тижні, а за тиждень. Ми дуже стомились, промерзли, нас вимучили важкі матраци, якими мусили вкриватись, у всіх трьох боліло горло. Ми купили пляшку горілки й пішли в ліс пити. Прихопили ще хлібину й банку кабачкової ікри. Ти не знаєш, що таке ця ікра, я тобі вишлю обов’язково. У нас і зараз її випускають, я навіть у залізних банках зустрічала.

— У залізних?

— У залізних, бляшаних, хіба не все одно? Тепер вона є і в скляних, і в яких хочеш. Залізну не відкрити без ножа або спеціальної відкривачки. А ножа ми тоді забули. Прийшли в ліс, а відкрити банку не можемо. Ми били нею об дерева, топтали ногами, погнули, а не відкрили. Тоді закинули банку далеко в лісове озеро. Потім розломили хліб на три частини, пустили по колу пляшку, і випили потихеньку. Як ми співали! Як товариші нам заздрили, що ми їдемо додому й що в нас стільки відгулів!