Розділ 37

До Нового року залишалося зовсім мало часу. Я вистояла в довгій черзі та без найменших вагань здала залізничного квитка, купленого заздалегідь, тоді, коли життя не пропонувало мені новорічних веселощів у Києві. До батьків поїду пізніше, вони вибачать. Хіба що бабця образиться, бо не уявляє собі, що має статися, щоб родина не зібралась Різдвяного вечора. Нема виправдання тим, хто нехтує родинним затишком. Буду дзвонити своїм щовечора, як радить наш мер. Новий рік обіцяє стати роком порозуміння, радості примирення і хоча б одного весілля — я маю на увазі весілля Лідії Дмитрівни з Анрі. Цікаво, чи збираються вони вінчатися? Проте, навряд, Анрі вже, напевне, вінчаний колись, коли вперше женився. Нам із Ромою поспішати нікуди. Головне — ми помирились. Або ні, не так. Головне, що ми порозумілися нарешті. Аж серце заходиться від думки, що між нами розсипалася та сіра стіна, через яку нічого не було видно, не було чути, така слизька й холодна на дотик, висока та нескінченна. Лідія Дмитрівна помітно помолодшала і, здається мені, потихеньку готується до переїзду в чужі краї. Якось ми пили чай на кухні, ласували французькими сирами, що нарешті прибули з багажем, я набралась хоробрості та сповістила їй, що тачки на дачі вже нема.

— Нема тачки? Де ж вона? Вкрали? — Лідія Дмитрівна спитала це так, ніби йшлося зовсім не про її тачку. Ну, ніби я її випадкова знайома, ми сидимо поруч у автобусі, і я її, тобто випадкову знайому, з якою розпрощаємося навіки за дві зупинки, ставлю перед фактом, що якоїсь там тачки вже нема.

— Ні, не вгадали, ми її продали!

— Продали? Кому? — вона підсунула до мене ближче таріль із нарізаним сиром. — Пригощайся, це улюблений сир Шарля де Голля, виробляється в його рідному місті. Там, до речі, дуже смачний шоколад. То кому ж ви продали тачку?

— Одним людям. Вони дуже просили, то ми й продали. Ви не знаєте тих людей, вони не тутешні. А сир чудовий.

— Дивись, як Анрі їв сир. Брав у одну руку ножа, в другу скибочку хліба…

Я думала, що вона почне розпитувати про деталі продажу тачки, бідкатися, але їй, схоже, вже не потрібні були навіть спогади про неї.

— Шкода, що продали. Баба Галя б не відмовилася від неї. Та й навіщо продавати тачку, коли я не продаю дачі? Будете з Ромою хазяйнувати й мені дякувати.

— Ми? Ніколи! Точніше, ми будемо їздити туди на шашлики, але щоб гарбузи вирощувати — ніколи.

— Я так і знала. Проте, ваша справа, не будете, то й не будете. А що, ті нетутешні люди повезли з собою тачку? Ближче купити не могли?

— Ми самі дивувалися, навіщо їм тачку везти аж з-під Києва, та вони так просили, не відчепишся. От ми й погодилися.

Ось що кохання діє з людьми. Ще півроку тому тачка та шланг для поливання не мали конкурентів у оточенні Лідії Дмитрівни.

Останній день старого року був мною розпланований погодинно, попівгодинно й навіть похвилинно. Зранку я забрала в будинку побуту плаття на тоненьких шлейочках, яке мені вкорочували. Після чого вистояла довжелезну чергу в супермаркеті, купила пляшку «Мартіні», трохи делікатесів та мандаринів до новорічного столу. Віднесла все додому, схопила подарунки, які приготувала Артуру та Лідії Костянтинівні— підставку для дисків і гуцульські кольорові шкарпетки з овечої вовни — та помчала за знайомою адресою. Подарунки були ретельно запаковані в спеціальний яскравий папір. Коли він потрапляє мені на очі, не можу пройти повз нього, обов’язково купую. Маю в що загортати подарунки на всі випадки життя. Збиралася заховати пакунки під прикрашеною ялинкою і взяти слово з тих, кому вони призначалися, що до півночі ніхто до сюрпризів не доторкнеться.

Після відвідин друзів я мала займатися собою: пофарбувати волосся в трохи світліший колір, трішки поспати, зробити святковий макіяж. О десятій планувала бути вже в Лідії Дмитрівни з Ромою. До дванадцятої вистачить часу на приготування салатів і канапок. Мала надію, що Рома все-таки збереться з духом і піднесе мені найкращого подарунка — попросить, щоб я вийшла за нього заміж. На такий випадок заготувала йому свій подарунок — я погоджуся. Не зовсім щиро переконувати близьких і родину, що мене цілком влаштовують наші стосунки. А якщо Рома так і не наважиться, що цілком вірогідно, я маю йому інший подарунок — збільшену копію тієї горезвісної фотографії. Я лежу на животі в срібних мештах на високих підборах і сміюся, не здогадуючись, що щастя моє тримається на тонесенькій волосинці. Проте, волосинка виявилась напрочуд міцною і не урвалася.

Лідія Дмитрівна також мала отримати від мене фотку. Збільшену копію тієї фотографії, завдяки якій вона стала нареченою французького військового пенсіонера Анрі. Обидві світлини вправлені в гарні рамочки, які я довго вибирала в різних магазинах. Вручення подарунків мало розпочатися після виступу Президента, коли старий рік приєднається до прожитих нами раніше років, межі їхні зітруться й усі ті прожиті роки стануть називатися одним трохи сумним словом — минуле.

Про свій прихід я друзів попередньо не повідомила. Куди ж бо може піти старенька з онуком проти ночі? Я не врахувала, що тієї старенької, яка цілими днями чекала, коли ж смерть забере її, вже не було. Трохи подзвонила в двері, потім набрала Артура по мобільному. Крізь музику, що голосно лунала в слухавці, почула, що вони всі разом, тобто разом із батьком та Галинкою-дитинкою і її батьками зустрічатимуть Новий рік у санаторії під Києвом. Невдовзі батько відбуває до Італїї, Галинка запропонувала по-сімейному відсвяткувати, навіть костюми кожному купила. Щоправда, бабуся не хоче перевдягатися ні в кого.

— Не хоче, то хай і не перевдягається, — я засміялася, бо уявила її в костюмі зайчика.

— Чого ти смієшся? Її ж ніхто не силує. З Новим роком тебе!

— Усіх вас також. Зустрінемось якось. Я маю вам подарунки.