Розділ 27

Передчуття мене не підвело. Наступного ранку, тільки-но я заварила собі першу порцію кави, скориставшись купленою гуртом кавоваркою, як подзвонила секретарка. Я мусила відставити каву та йти до неї в якійсь нагальній справі. Про те, що готує мені доля, могла тільки здогадуватись. Коли зайшла до приймальні, секретарка витягла якісь папери та подала їх мені:

— Завтра їдеш у відрядження. Шеф казав, щоб ти вирушала сьогодні, але сьогодні нема потягу, вони тільки влітку в тому напрямку щодня ходять. Повідомила йому про це, то він аж на обличчі перемінився. Квиток уже замовила, гроші на картку мали переказати вчора наприкінці дня, так що йди збирайся. Він, — секретарка кивнула в бік дверей, — казав, що коли квитка не буде, щоб ти їхала через Москву.

— Що я чую? Я їду у відрядження? Можна навіть через Москву? Це куди ж мене висилають?

— Куди треба, туди їдеш. Там усе написано, збирайся. Ой, Віко, не знаю, що там у вас сталося, але шеф, — секретарка стишила голос, — власноруч носив твоє відрядження в плановий відділ. Здається, він тебе хоче звільнити. Ти що, об’єкт завалила?

— Я? З об’єктами — цяця. Просто він у мене закоханий. По вуха закоханий, по самісінькі свої вуха. Ти, Інно, не помітила? Дивуюся, ти ніби осліпла. Вже не в змозі себе контролювати, шпигує, ревнує, сцени влаштовує. Дізнався, що я з Ромою порвала, думає, що легка здобич тепер. Але зась!

— Не заливай! Він у нас не такий.

— Такий-такий, ще й перетакий. Я вже в коротких спідницях ходити боюся, скоро хустку буду зав’язувати по самі очі, а він наче сказився.

— Не може бути, — секретарка говорила пошепки.

— Може. Ти також будь обережна. Він у такому віці, що сама розумієш, — я підморгнула.

— Віко, подивися на себе. Ти мала й опецькувата, а він мужчина статечний. І за кордоном бував, і в Москві.

— Це для тебе я опецькувата. Він мене називає царівною жабенятком. Не віриш? Моє маленьке пухкеньке жабенятко!

— Ну, й щаслива ж ти, Віко. І Рома, й шеф, і за кордоном мужики. Вся риба твоя. Куди наш світ котиться?

Мені було по-справжньому страшно, ніби стояла над прірвою і збивала носком черевика землю. Що я верзу? Хіба так мене мама з бабцею виховували? І навіщо мені ці зайві проблеми? Але зупинитись уже не могла. Будь що буде.

Відпила холодної кави й почала роздивлятися посвідчення, згідно з яким так негайно потрібно було виїхати для збору вихідних даних по об’єкту такому-то. Нічого собі. Я їду в Росію. І гроші знайшлись, і через Москву їхати дозволено. Щось у лісі здохло — так називається моя ситуація. Через Москву нам їздити дозволяють тільки коли дійсно іншого шляху нема. Адже через Москву їхати дорого, довго, а якщо в готелі потрібно зупинитись, то взагалі в того, хто підписує потім відрядження, жалоба, пов’язана з передчуттям банкрутства нашої фірми. Хоч для годиться могли спитати, чи я згодна, чи не маю власних планів на найближчий час. А якби я захворіла, наприклад? Ось тобі й маєш.

Час до обіду минув у гарячкових зборах. Відібрала цілий стос креслень, нормативів, адрес, куди мала звертатися, номерів телефонів. Потяг відходив завтра майже опівночі. Ковбасу на канапки та круасанів куплю завтра, про все інше треба подбати негайно. Ніколи не знаєш, що може знадобитися під час далекої подорожі. А ще потрібно поміняти гривні на російські рублі.

Подивилась в інтернеті погоду. Там ще тепло. Це південний регіон, отже нічого дивного, що там навіть тепліше, ніж у нас. Їду в кросівках і вітрівці. Ще парасолька, спортивний костюм, джинси, косметика, книжка, пігулки від голови, японські кросворди, фотка Роми, блокнот із телефонами, вишивання, шпиці, клубок вовни, рушник, піжама, светр, кип’ятильник, сало, ноутбук. Ого! Треба щось викреслити. Я таку сумку не підніму.

Звичайно, мене відпустили збирати речі. Дорогою забігла на ринок, почала хапати, що на очі потрапляло. Все може знадобитись. Пачка цукру-рафінаду. В поїзді чомусь чудово смакує чай саме з грудочками цукру. В провідників є, та в мене буде свій. От яскравий кухонний рушничок з гномиками. Я постелю на столик у купе й буду снідати, наче принцеса. А ще рожеві шкарпетки з котячими писочками. Краса. Буду сидіти біля вікна, підібгавши ноги в рожевих шкарпетках, і дивитись, як змінюється пейзаж. За вікном будуть пролітати берези, перонами розгулюватимуть кирпаті золотокосі красуні з блакитними очима. Росія…

На ятці побачила устілки. Добре, кросівки мої трохи завеликі — устілки згодяться. Купила пару, вдома роздивилася, що написано на упаковці, й довго сміялась. Зроблено їх у Китаї. Працьовитий китайський народ не тільки виготовляє на своїх заводах і фабриках усе, що користується попитом по інший бік китайської стіни, а ще й мови чужі вчить, щоб комусь було приємно прочитати рідною українською, наприклад, таке: «нога — корінь життя». Далі йшлося про рецепт лікаря, очевидно, їм би хотілося, щоб лікарі рекомендували населенню користуватися устілками. Вони чомусь вважали, що вклавши у взуття устілки, народ захистить себе від «плісняви ноги» й ще якихось лих. Проте приємно: китайці ж хотіли догодити нам якщо не якістю товару, то хоча б знанням мови, а таке завжди підкуповує.

За цим збиранням насилу згадала, що не подзвонила Лідії Дмитрівні. Вже пізно, але ж треба сказати, що я їду у відрядження. Якщо до телефону підійде Рома — просто кину слухавку.