Розділ ЗО

Отрута від Меркурія

Шлях додому обіцяв перетворитися на суцільний сон, бо я таки трохи стомилася. Спочатку так воно й було. Напевне, за вікном змінювалися краєвиди, поїзд уперто дотримувався графіка, я солодко спала. Коли прокидалась, бачила з верхньої полиці, як дідусь із бабусею, мої попутники, їдять варені яйця, запивають їх чаєм, якого приніс провідник… Потім вони їли стегенця, потім просто булки з маком. Дідусь виходив у тамбур покурити, очима показуючи на мене, мовляв, пильнуй гаманця, обдере до нитки. Бабуся хитала головою, пильную, мовляв, не турбуйся. Потім бабуся йшла в туалет, киваючи в мій бік, дідусь також давав знати, що зрозумів її.

Інколи я виходила на перон, коли провідниця казала, що стоятимемо довго. Купувала собі морозиво, місцеву пресу або домашнього солоного огірка. На одній великій станції до стіни було прибито табличку з написом про те, що якогось там року тут було сформовано загін, який боровся з отаманом таким-то. Цікаво, який тут усе мало тоді вигляд? А ще був транспарант поруч із годинником, на якому було написано щось типу: «Стільки-то років чомусь там». Це «чомусь» складалося з великих літер, які розшифруванню не підлягали. Я лежала на верхній полиці, їла огірка й намагалася розшифрувати, що ж означала та загадкова абревіатура. А означало те все, що я тут чужинка. Тільки своїм повідомляли, що триста років минуло від часу однієї якоїсь важливої події та сто років — з часу другої. Народ не зупинявся перед транспарантом, очевидно, подія ця, точніше, дві ці події нікого не вражали. І ще — коли про це повідомляли на одному плакаті, певне, події мали б бути пов’язані. І що воно таке?

У черговий раз виходячи до туалету, бабуся зиркнула в мій бік і щось прошепотіла дідусеві. Мені було дуже прикро, що ці двоє чомусь про мене такої поганої думки. В Ростові попутники зібрались виходити. Вони посунули проходом, чіпляючись за все торбами. Перед виходом із купе ще й прихопили порожню пляшку з-під пива, що валялася під столом.

— Віддайте, це моя! Ти ба, чесні які! — я погналась за ними, вимагаючи повернути те, що насправді мені не належало. Сама не знаю, чого була на них така зла.

Вони слухняно повернули пляшку. Ніякого задоволення від своєї витівки я не отримала. Просто дуже хотілося їх провчити за підозри щодо мене, а вийшло, ніби вони майже не помилилися.

А прикро було ще й те, що за цією сценою здивовано спостерігав хлопець, який щойно увійшов до вагону, пасажир із квитком до Києва. І йому було з чого дивуватись. Молода і, сподіваюсь, інтелігентна з вигляду дівчина женеться за бідними, вимагаючи повернути порожню пляшку з-під пива, в той час як найближчий пункт прийому склопосуду за цілу добу звідти. «От жлобиха, пляшки не викине», думав він, мабуть. А мені було соромно. З пляшкою в руці я прослизнула повз хлопця в кінець вагона, втиснула її між пакетами з недоїдками в ящик для сміття і повернулась у своє купе. Хлопець уже сидів за столиком. Ми тепер були попутниками, бо квиток він мав саме в моє купе. Я дістала з-під подушки сумочку, притисла її до себе й демонстративно вийшла в коридор. Хай перевдягається. Бач, співчував моїм супутникам, зовсім не знаючи мене. А може, вони справді вкрали мою пляшку? А він ярлики чіпляє! Настрій був препаскудний.

Хлопець тим часом перебрався в шорти і яскраву футболку. У нього було біляве хвилясте волосся по плечі, карі очі й засмагла шкіра. Гарнюній. І обличчя ніби знайоме, може, навіть актор який. Десь із годину ми їхали, мовчки втупившись у краєвиди. За дві були добрими знайомими, а за три — друзями на все життя. Олег їхав у Київ до друзів, точніше, до друга дитинства, котрий нещодавно одружився, отже, друзів мало стати вже двоє. Більше пасажирів у купе не було. Я пішла до провідниці й спитала, чи можна мені перебратись на нижню полицю. Вона сказала, що ні, можуть, мовляв, сісти пасажири з квитком, де вказане місце. Я не дуже повірила, але не переймалася. Тоді Олег запропонував мені своє нижнє місце. Коли він нагнувся, щоб зав’язати шнурок, я відзначила, що він носить стринги. Нічого собі, лише в журналах таке бачила. Ніколи не думала, що чоловіки носять таку білизну. Ось Рома ніколи б не натяг на себе трусів, що складаються фактично з самого шнурочка. Хоча, хто знає, я ж йому їх не дарувала, а мама — тим більше. Згадка про Рому була нестерпною.

— Знаєш, — казав тим часом мій попутник, — я просто нє могу нє єздіть в Києв. Еслі би я імєл власть, то об’явіл би твой город памятніком ЮНЕСКО ілі вообщє заповєдніком. Ваши уютниє кафе, холми, архітектура — ето нєчто, ето божествєнно. А тіхіє алкоголікі, уговарівающіє бутилку в сквєрікє? Оні нє похожи на наших. Оні — часть очарованій твоєго города. Говорі со мной на украінском, мнє так нравітся ваш язик. Я єго почті понімаю.

Про мову мені сподобалося, не часто таке почуєш. А ось про алкоголіків…

— Хіба? — спитала я. — Не зношу алкоголіків. Хоч ваших, хоч наших — один біс. Вони не можуть бути романтичними. А кафе в нас не такі вже й затишні. Ось у Львові — там затишні. Одне називається «Під синьою фляшкою». Будеш у Львові — зайди. Я тобі намалюю, як туди дістатися: спочатку треба пройти через таке страшне подвір’я…

Олег сказав, що як тільки збереться у Львів, тоді й проконсультується зі мною, де там які кафе. А я сама так люблю атмосферу львівських кав’ярень, що рада була б когось іще навернути в ту релігію. Про «фляшку» сама нещодавно дізналася.

— Мнє кажется, у вас всєгда солнєчно. Даже когда ідьот дождік, всьо равно кажется, что за тучамі солнце совсєм недалєко. Нєужелі не замечала?

Я такого не помічала. Пам’ятаю одне літо, воно було похмурим і дощовим. Ми ходили в светрах і не могли нагрітися. А він вигадує про сонячну погоду протягом року. Та навіть якщо сонце, воно інколи буває таким нестерпно пекучим, що просто ніде не сховаєшся. Місто як місто, сонце, як сонце. Це не Львів.

— У вас в сквєрікє відєл шахматістов. Іграют нєспєшно, а вокруг ходят люді — ето как-то нєрєально, вродє время у вас совсєм другоє.

— А які дівчата красиві! Найбільш породисті слов’янскі дівчата живуть у Києві. — Я навмисне говорила «красиві» замість «вродливі» і «живуть» замість «мешкають», бо йому ж важко зрозуміти по-нашому. Ще, боронь Боже, подумає, що «вродливі» означає «уродлівиє». А «мешкають» взагалі невідомо що має для нього означати.

Ну, і ще я, звісно, чекала комплімента на свою адресу. Ось я, наприклад, хоч не красуня, але ж дуже навіть симпатична. Нічим не гірша за Оленку, дружину футболіста. Щоправда, в тієї завдяки заробіткам футболіста багато можливостей бути красунею. Проте компліменту чомусь не почула.

— Язик ваш сначала визиваєт улибку, потом дікоє желаніє понять єго ізнутрі. Я даже купіл кнігу в прошлий прієзд к вам. Автор — Прохасько, посовєтовали в магазінє кніжном. Мало понял. Фамілія такая смєшная.

— Прохаська без підготовки росіянин не прочитає. Треба було когось простішого. Прохасько — це корифей і гегемон. А прізвище в нього зовсім не смішне, не ображай.

— Гегемон? А мне говорілі, что он молодой.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Отрута від Меркурія» автора Ковальська Ксенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ ЗО“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи