Розділ 36

— Він не зустрічався, — Лідія Дмитрівна розхвилювалась. — Життя складне, але це коли його ускладнювати. А ускладнювати без причини не варто. У мої молоді літа сталась одна подія, після якої шляхи мої та Роминого тата розійшлися. Ну, ось як у вас могли розійтись, якби ми не з’ясували все про Оленку та анкету. Ні він, ані я не поступилися. Я все життя прожила з надією на те, що він прийде та попросить пробачення, а він чекав, що це я маю перша прийти і його перепросити. Так і життя промайнуло… Майже…

— Стоп, стоп, стоп, — я перебила її, — а коли ви тягли три роботи, щоб Рома мав достатньо харчів і одежі? Коли ви не досипали, він де був? Він допомагав? Він взагалі знав, як ви живете?

Лідія Дмитрівна знітилася:

— Він знав, бо платив одній жінці, що мешкає в нашому будинку. Спеціально з нею познайомився, я недавно дізналася. Він усе про нас випитував і вперто чекав, щоб я попросила допомоги. Та я не просила. А він сам не наважився запропонувати. Він гордий.

— Ой, тримайте мене семеро — він гордий! Це ви горді! Ви відважна жінка, а він… Він — жмот. Може, він навіть ні з ким не одружувався?

— Ні, одружувався, щоб мене подратувати, але потім розлучався і знов випитував у сусідки все про нас із Ромою.

— А ви? Ви також мали агентів у його будинку? Зізнавайтесь! — я спитала й глянула на Рому. Рома в свою чергу дивився на матір і також чекав, що вона відповість. І вона сказала:

— Ну, звісно, я познайомилася з двірником, який прибирав біля їхнього будинку, й він за пляшку горілки мені розповідав, що та як із Роминим батьком, — вона витерла сльози.

— А тепер що буде? Двірник ще живий? — Рома дивився на Лідію Дмитрівну й посміхався іронічно.

Вона рішуче взяла пляшку, пошукала очима штопор і сама вправно відкоркувала вино.

— А тепер буде, як Бог дасть. Я перестану платити двірникові. А ти, Ромо, роби, як знаєш.

Рома подивився на мене й передав фужер:

— Твої агенти мені не потрібні. Я з батьком багато говорив. Віки ж не було поруч, ти поїхала — треба було заповнити порожнечу, а тут він. Життя він не прожив, а промучив. І згадати нема про що. Тільки як водив тебе колись до зоопарку, мамо. Я дозволив йому до нас приходити. Ти як?

— Хай ходить. Він хоча б не п’є тепер?

— Тепер уже не п’є.

— Ну, ось і добре, синку. Віко, на жаль, ні вина французького, ні сирів на столі нема, іншим разом. Багаж у аеропорту десь загубили. Привезуть пізніше. Та нічого. Щастя, що ми нарешті всі разом. Я так скучила за вами, за дачею, за Києвом. Ви не уявляєте, як нестерпно, коли всього цього нема!

Ну, просто серіал мексиканський. А як на мене, то навіщо нам той дід? Раніше думати треба було. Ну, й про що вони тепер із ним теревенитимуть? Про зоопарк можна два вечори, а потім про що? В людей у такому віці має бути спільне минуле. А тут воно ніби є, але насправді нема, тобто, минуле одного перекреслює минуле іншого. Проте, Лідія Дмитрівна змінилася. Навіщо їй той дід? Що там із Анрі?

Виявилося, з Анрі все гаразд.

— Ми летіли в літаку й розповідали одне одному про своє життя. Я дуже боюся літати, тому говорила безупинно. Коли теревениш, не думаєш, що літак може впасти. Він потім зізнався, що боявсь, мовляв, нам не буде про що говорити. І ще сказав, що в мене гарна французька.

— Ну, й комплімент! Міг би сказати, що у вас гарна посмішка, або очі, або волосся, або ноги.