Розділ 38

Усе складалося непогано. Неприємності, які мали статися, вже сталися, ми до них потихеньку пристосовувались, із ними нам тепер жити, й нікуди від цього не подінешся. До всього можна врешті-решт звикнути.

Я часто згадувала Олега. І те, як він грів перед моїм приходом вечерю, і як ми з ним розмовляли на кухні про складності життя, і те, як теплішав його голос, коли дзвонила його мама. Він хоч і мав відносно мене злочинні плани, не зміг їх здійснити. Недооцінив, мабуть. Мене, між іншим, чомусь частенько недооцінюють, приймають за розмальовану пустеньку ляльку, у якої в голові тільки нічні клуби. Звичайно, він злочинець і заслуговує на народне презирство та справедливе покарання. Проте, зізнавалась я собі, що не відчуваю до нього ненависті. Лише шкода, що так недбало поводиться зі своїм життям. Паскудить його, поневіряється, бреше, не думає, що колись роззирнеться навкруги, спрямує погляд у минуле, й усвідомить, що стоїть серед руїни.

Усіма правдами й неправдами я намагалася прикрасити його перебування за ґратами. Нещодавно, знаючи, як він цінує комфорт та любить засоби догляду за шкірою і тілом, передала крем для гоління, яким — так мені казала дистриб’ютор американської фірми — користуються сенатори. Може, й користуються, та хто ж це перевірить.

Сьогодні купила ще два креми, вже після гоління. Один буде Ромі, другий Олегові. Спочатку взяла тільки для Роми, тоді згадала Олега, подумала про колючий дріт і нари.

Як уже раз було, мало не погоріла. Вийшла з роботи, маючи в сумочці два креми. І знову Рома взяв мою сумочку, вона відкрилася, я згадала про крем і відразу ж захотіла подарувати його Ромі.

— А цей кому? — спитав він і сполотнів, як колись.

— А це… а це… — я думала недовго, — моєму начальникові. Він знається на таких речах, абичим обличчя не мастить, учися в нього. Ти б знав, як після нього пахне ліфт! Фантастика. От понюхай, правда ж обалдєнно?

— Он він іде, — Рома подивився кудись через моє плече, — піди, віддай, якщо це його крем.

— Ну, й піду, — сказала я, не рушаючи з місця.

— Ну, й іди, — наполягав Рома, підштовхуючи мене легенько назустріч шефові.

Ну, що ж. Доведеться дарувати. Я взяла коробочку з кремом у руку й повільно повернула голову туди, куди дивився Рома. А що, як він блефує? Шеф мав би сидіти в своєму кріслі, як і щовечора. Звик засиджуватися на роботі. Та крісло було порожнє — бо він стояв у мене за спиною.

Я рішуче зробила крок йому назустріч і тихо промовила, щоб не чули співробітники, — вони саме сповільнили ходу, демонструючи начальникові, що додому не поспішають, бо найкраща частина їхнього життя проходить саме тут, у стінах нашої контори.

— Візьміть, це ваше.

Шеф нічого не зрозумів, тому подумав, що не дочув:

— Голосніше, Вікторіє, ви щось хотіли сказати? Відпроситися на завтра?

— Ні, не відпроситися, бо не маю відгулів. Я хотіла вам це подарувати.

— Мені? Ви впевнені, що хочете мені щось подарувати? З якої нагоди?

— Завтра скажу. Візьміть, будь ласка.

Гадаю, так просять торговці на базарах у малорозвинених вбогих країнах, аби щось у них купили багаті заїжджі туристи.