Розділ 11

Із самого ранку робота не клеїлась. Уже за хвилину після офіційного початку робочого дня шеф викликав через секретарку до себе. Добре, що я не запізнилася, пам’ятаючи, що за мною тепер спостерігають, тобто не просто за мною, а за тим, як я використовую робочий час і чи дотримуюся трудового розпорядку. Секретарка подивилась на мене суворо, але нічого не сказала, бо сказати їй було нічого. Половина люду ще стоїть у черзі на ліфт, частина палить у кінці коридору, а дехто ще на шляху до трудових звершень, долає турнікети в метро, сходинки переповнених автобусів чи ловить таксі.

Шефові не пасувало крісло. Чорне шкіряне оббиття, певне, церата, було ніби продовженням його власного піджака. Складалося таке враження, що з величезного шкіряного піджака тривожно визирає не дуже пропорційна голова. Насправді голова була пропорційна, це крісло наштовхувало на таку думку.

Шеф і не здогадувався про таку свою мімікрію. Він від природи не був красенем. Хоча, на перший погляд, усе в його обличчі ніби було на місці. Тільки ось рот нагадував мішечок, затягнутий на мотузочку, тому губи стали маленькими й випнулися вперед. А так нічого, якби не ці губи.

Він поколотив ложечкою в прозорій філіжанці з кавою, пильно подивився на мене і голосом занудного класного керівника промовив:

— Як часто ви буваєте у моєї сусідки? Хоч, думаю, не так уже й важливо, наскільки часто. Досить і одного разу.

Не розумію, яке кому діло до того, де я буваю і як часто буваю там.

— У минулі часи, — провадив шеф, — коли, якщо розібратись, не все було абсолютно погано, за виховання молоді адміністрація якось відповідала. Суботники, комсомольські збори. Тепер я можу не звертати уваги на ваш моральний вигляд, але я інакше вихований, тому мушу застерегти як людина старша та досвідченіша за вас.

— Пробачте, ви хочете сказати, що я десь не там буваю в неробочий час?

— Так, я вас учора бачив у моєї сусідки, яка займається сумнівною діяльністю — відправляє обдурених молодих дівчат за кордон невідомо чим займатися. Точніше, ні для кого не таємниця, чим вони там збираються заробляти на життя.

— Ще раз прошу мені вибачити, але не тільки молодих, і не невідомо чим займатись. Вона віддає їх заміж.

— Заміж? За кого?

— Не повірите — за чоловіків.

— А чому вони тут не можуть вийти заміж? Чому їм конче іноземця треба?

— Бо тут нема за кого.

— Як це нема?

— Ось так і нема, подивіться навколо. Якщо за кордоном чоловік збанкрутів, то жінка знаходить собі іншого, а невдаху кидає. А в нас? Його розрахували з роботи, він п’є з горя, в нього депресія, а жінка йде ще на одну роботу, навіть прибиральницею. Ви про таке чули?

— Ну, це ви загнули. Буває, та не всі ж такі.

— Не всі, але багато. Подивіться на наш парламент. Що не жінка, то особистість. А чоловіки? Сіренькі, ніякенькі.

— Добре, добре. Ви також хочете заміж за кордон?