Розділ 31

Я думала, що моє повернення викличе в шефа черговий напад чи то люті, чи сказу. Залишалося приготуватись до оборони. Десь чула команду: «Прийняти антидот!». Це було саме те. Але шеф майже не зреагував на мою появу, ледь помітно кивнув головою, коли я зайшла до секретарки відмітити відрядження. Він стояв біля вікна, втупившись у дощ, як баран у нові ворота, вибачайте. Ніякої зацікавленості в результатах моєї роботи, жодних запитань. А я мала чим похвалитися. Лише за два календарні дні отримала всі візи, печатки й технічні умови. На дорогу пішло більше часу, ніж на саму роботу. Цікаво, що це з ним? Секретарка також була сама не своя.

— Уявляєш, Віко, цілими днями мовчить. Раніше тільки прийде на роботу, відразу комусь дзвонить, йому дзвонять. Тепер нікому не дзвонить. Що він у своєму кабінеті цілими днями робить, не уявляю. Жодного папірця в урну не викинув учора, я перевіряла. У нього якісь неприємності. Ти ніде не чула, скорочення не буде?

— Це ти в нас спеціаліст зі скорочень, тобто, спеціаліст із чуток про скорочення. Цілком можливо, що в нього якісь проблеми. Але кожна людина має сама долати все, що їй випаде. Я ж справляюся з цим…

— У тебе проблеми? Ти навіть не знаєш, що це таке! У тебе можуть бути тільки дрібні неприємності. До речі, дзвонила якась жінка, питала про тебе.

— Чого це вона тобі дзвонила, а не моїм у кімнату?

— Вона спочатку подзвонила твоїм, а вони переадресували її до мене. Думали, може, ти мені дзвониш, щоб сказати, коли на тебе чекати. Вона казала, шкода, що тебе нема, бо вона вже візу отримала і квитка має.

— Візу? То це ж Ромина мама. Я за неї рада! Не знаєш, він мене відпустить? — я кивнула головою в бік кабінету.

— З якого це дива?

— А з такого! Я, між іншим, у вихідні була в дорозі. Мені відгул повинні дати.

— Ну-ну, спробуй, може, й вийде.

І я спробувала. І відгул свій на завтра отримала. І навіть ніякої виховної роботи зі мною проведено не було, і нагадувань про переслідування та шпигунство також не прозвучало. Стомлена, змучена людина мовчки підписала заяву.

— Скажи, — спитала секретарка, — це дійсно мама твого цього, як його? Ну, мама, яка познайомилася через шлюбну агенцію та їде до Франції?

— Дійсно, познайомилася заочно, тепер їде знайомитись по-людськи.

— Ну, й поталанило! Я б не повірила в таке, якби тебе не знала.

— У світі й не таке буває, — сказала я, сама не знаючи, чи маю що конкретне на увазі.

Я подзвонила Лідії Дмитрівні, сказала, що в мене все гаразд, завтра буду в неї. Голос її мені видався неприродно манірним, поряд вочевидь хтось був. І цей хтось — Оленка! Я навіть запитувати про неї не хотіла — чесно, але все ж якогось дідька спитала:

— Ви не самі?

— Ти вгадала! Ми щойно від професора. Він сказав, що радий за мене й не сподівався такого позитивного результату.

— Привіт Оленці! Я за вас також дуже рада! Це ж треба, так швидко стати на ноги.