Розділ 2

Маю звичку, коли десь зводить доля з земляками — шукати спільних знайомих. Це так приємно, коли ще хтось, крім тебе, знає якісь майже інтимні деталі життя Івано-Франківська. Можна згадати дивовижне дерево гінкго, що росте на вулиці Богунській, смачну каву в кафе біля лялькового театру та зі знанням справи порівняти тамтешні пробки на дорогах із київськими: проїхати від перехрестя Галицької та Дністровської до залізничного вокзалу в нашому місті дуже важко (машин там неймовірна кількість, а вулиці вузенькі та вічно розкопані). Поговоривши про відоме тільки землякам, неначе допінг отримуєш. Ти їх любиш уже за те, що вони недавно ходили вулицями твого дитинства, що їхні діти вчаться в твоїй школі й у їхніх домівках подушки на диванах вишиті такими самими «жібкатими» чи «хрестатими» візерунками.

Тому, побачивши в коридорі хлопців, які ще й досі не розпочали ремонт, я не могла просто так пройти повз них. Розговорилися. Як я й думала, працьовиті хлопці були родом із моїх країв.

Знали вони свою справу добре, часу не гаяли. До того ж, їхня бригада будівельників була комплексною — разом могли реалізовувати все, що нафантазують замовники. Наймали їх, здебільшого, робити євроремонти у дорогих оселях, придбаних у старих хазяїв, які перебралися з центру в спальні райони. Також траплялося доводити до ладу порожні квартири в новобудовах, де ще не було ні підлоги, ні сантехніки.

Цього разу потрібно було надати сучасного та охайного вигляду кільком кімнатам у проектному інституті. Щоб комусь не соромно було їх під офіс винайняти та різних клієнтів там приймати, кавою поїти і тому подібне. Але ж робітникам до того діла не було — хіба не все одно, офіс чи квартира. Головне, щоб заплатили, а вони вже постараються.

Зайшли до кімнати. Велике вікно над запилюженою батареєю, покоцана паркетна підлога землистого кольору, яку вже давно лаком не вкривали (та й чи вкривали колись хоча б раз), засмальцьовані шпалери, велика вицвіла карта СРСР на стіні. Домовлялися ж, що з приміщень, де буде робитися ремонт, усе потрібно виносити, а драбина й все інше необхідне для роботи у бригади своє. Але кажи їм, не кажи — завжди щось лишають! У цьому випадку письмовий стіл та крісло з брудним оббиттям. На столі телефонний апарат неприродного салатового кольору з обірваним дротом. Хоча в даному випадку ці меблі могли навіть знадобитися — стіл вирішили винести до сусідньої кімнати й на нього звалити речі. Та й пообідати за ним можна, шкода тільки, стілець один. Схоже, їдальні в інституті взагалі немає.

Двоє хлопців із грюкотом посунули стіл до сусіднього приміщення. Роботи було багато. В першу чергу треба було зірвати паркет, обдерти шпалери, розібратися з електрикою. Це тільки на сьогодні. А може, ще й не встигнуть.

Почали роздягатися. Бригадир, дядько Степан, акуратист, тому вся бригада також мала охайний вигляд як під час ремонту, так і в побуті. Верхній одяг помістився у вмонтовану стандартну радянського зразка шафу, яку також за проектом треба було викинути, замінивши на гарненьку шафу-купе, та це робитимуть лише за кілька днів.

Андрій — наймолодший з бригади — проходячи повз стіл з драбиною, зачепив нею телефон, та так невдало, що той спочатку грюкнув об стіну, а потім уже впав на підлогу. Сама по собі подія не варта ні доброго, ні поганого слова: упав, то й упав, однаково викидати. Але річ у тім, що телефон розбився й по паркету в різні боки розтеклося декілька живих сріблястих крапель. Дядько Степан матюкнувся, нахилився і потрусив нещасний апарат. Ще краплин з п’ять чи шість весело ковзнули на підлогу.

— Ртуть, — здивовано сказав Андрій.

— Ртуть, — у тому ж тоні повторив ще хтось. Андрій присів біля озерця та почав пачкою з-під цигарок ганяти ртуть по підлозі. Напевне, згадав, як у дитинстві грався з розбитим термометром, щоб хворіти було веселіше.

— Годі, — голос бригадира був суворим, — ти що, в школі не вчився?

— Вчився. Дивіться, вона жива, — і далі ганяв сріблясті намистинки Андрій.

— Зараз збираємо речі та поки що до іншої кімнати переносимо, — бригадир не поділяв настрою Андрія. — Я двічі не повторюватиму! Геть відійди, ти що, вар’ят?

Андрій здивовано звівся на ноги. Чого це дядько Степан так розійшовся? Сказився чисто. Подумаєш, ртуть. Не з тієї ноги встав, чи аванс малий дали? Якби просто виматюкав, то якось нормально, а то відразу «вар’ят». Будівельники мовчки перейшли до сусідньої кімнати. Дядько Степан, трохи подумавши, сказав:

— Не будемо тут працювати, я поверну їм аванс.

— Ти що, здурів? Чого це? — мало не накинувся на нього один із робітників. — Де ми швидко щось інше знайдемо? Вже й так тиждень у простої. Більше проїдаємо, ніж заробляємо.

— Знайдемо! А як і не знайдемо, то все одно краще, ніж із ртуттю поруч.

— Чим вона тобі заважає? Ми зараз усе зберемо та викинемо.

— Ніяких збирань! Ви таки справжні придурки!