Розділ 23

У неділю я прокинулась не дуже рано, подивилась за вікно — дощ ущух, сонечко відбивалося в калюжах, люд потроху заповнював тротуари, бо ж вихідний. А чи не почати пошуки Артура, як я й обіцяла? Поснідала какао з двома величезними канапками з сиром і вирушила на пошуки. Вирішила, що картоплі, цибулі та якогось м’яса можна купити й завтра.

І розпочалися пошуки хлопчика на ймення Артур. Я прикинула, скільки йому має бути років, заїхала в супермаркет, купила великий пакунок солоних фісташок «Мачо» та шоколадку. Треба ж із чогось розпочати наше знайомство. Той, кого назвали таким ім’ям, мав би бути романтичним підлітком, носієм порядності, схильним до самопожертви та здатним на шляхетні вчинки. Чомусь так здавалося. Насправді ім’я було саме по собі, а той, хто його носив, не збирався відповідати моїм сподіванням. У цьому мене переконали трохи пізніше.

Будинок я знайшла швидко. Спочатку подумала, що електронний замок на дверях під’їзду стане мені за перешкоду, але двері відчинилися, замок був поламаний. Яким же було моє розчарування, коли дверей квартири, де мав би жити батько Артура зі своєю другою дружиною та онуком Лідії Костянтинівни, мені не відчинили! Я довго дзвонила, потім почула, що по той бік дверей хтось чи то ворушиться, підглядаючи за мною, чи пересувається навшпиньки, щоб я не здогадалась, що дзвонити таки варто. Щось упало та грюкнуло, може, дошка для прасування, прихилена до стіни, а може, вішак. Я відійшла на крок і стояла, усміхнена, аби ті, що не хотіли мені відчиняти, побачили у вічко, що я гарненька чемна панянка, ніякої небезпеки не несу, тож нехтувати знайомством зі мною — дикунство та безглуздя. Проте за дверима мали власну думку, там завмерли й більше не ворушилися. Це означало, що нові знайомі їм не були потрібні. Я вийшла з під’їзду й сіла на лаву. Для бабусь іще рано, вони вийдуть, коли невісткам чи зятям набридне, що вони плутаються під ногами.

Я жувала шоколадку, призначену для Артура, відламуючи квадратик за квадратиком, і думала, що краще: коли хтось зі мною заговорить, або коли я сама до когось озвуся. І дочекалася. На лаву поряд гепнувся огрядний дядечко середнього віку, що зібрався на базар із дружиною, але вона ще розвішувала на балконі білизну, про що дядечко мені й повідомив. Далі розмова потекла світським річищем.

— Буде дощ, — сказав дядько.

— Боронь Боже, — підтримала я розмову, вагаючись, проте, чи варто довго сидіти на вогкій лаві, навіть і з таким приємним співрозмовником.

— Чого «боронь, Боже»? — дядько вочевидь знав, що за розвішуванням білизни буде розмова по телефону, а потім пошуки поліетиленових кульків, тому говорив не поспішаючи. — Гриби будуть, опеньки.

— Я київських грибів не люблю, ось у Карпатах…

— У Карпати нам далеко, ми в Пущу їздимо трамваєм. А ви чекаєте на когось? Ви ж не з нашого будинку?

— Не чекаю, шукаю. Часом не знаєте, чому в 35-й квартирі не відчиняють?

— І не відчинять. Марина сама, хворіє, нікого не впускає.

— А Ігор? А Артур?

— Ну, Ігор тут буває дуже рідко, гроші Марині приносить, а Артур утік.

— Артур утік? — я перепитала, мов луна.

— Як украв у мене гроші, то й утік, десь бомжує, волоцюга. А таке ж виховане дитя було. Я ще думав: от хлопчина, от радість батькам! І їсти зварить, і розумне до біса. «Хакер" — казав мій на нього. Це в них слово таке, коли вони чого не вміють, а хтось уміє, той і хакер. Я думав, що це типу матюка, але ж ні. Це як вроді у них чемпіон.

Я так і заклякла, стискаючи шоколадку в кулаці, — вона аж тріснула. Артур украв гроші? Може, цей дядько місцевий божевільний? Спочатку навіщось розповів, чого сидить на лаві. Я ж його за язика не тягнула, сам напросився на спілкування. Спокійно, Віко, спокійно. Коли з іншого боку поглянути — те, що ти знаєш порядну бабусю, ще не означає, що в неї такий само порядний онук. Бабуся не вкраде, бабуся й онука б навчила не брати чужого, але ж його виховували ще й інші люди. Отже, все можливо.

— А ви хто їм будете, якщо не секрет? — спитав дядько, витираючи лоба хусточкою. Він уже впрів, чекаючи на дружину.

— Секрет, великий секрет, але я вам його відкрию. Я продюсер. Знаєте, є така професія — продюсер. Між іншим, непогано нам платять, — я виставила наперед руку з мельхіоровим перстеником, — так ось, мені порадили зняти Артура в фільмі про сина зенітної батареї, так би мовити, дитя чеченської війни, бойового товариша, побратима. Бувають такі фільми, знаєте? Він може пройти кінопробу, — я плела, що на думку спадало. І чому б не сказати правду? Але мене понесло. — Дрібний тепер кінематограф став. Гарний сценарій — велика рідкість. Сценаристи всі, як один, старі діди…

— Артура? — дядько розлютився не на жарт. — Він украв у мене гроші, а ви його в кіно, та ще й про війну? Його в колонію треба, до таких, як сам.