Розділ 12

Артура безцеремонно розштовхали, не дали додивитися сон. Спати хотілося неймовірно, проте альтернативи не було, мусив коритися. Вже з півроку, а може, й більше, як вільний від роботи та призначений для сну час він проводив на дивані в закутку комп’ютерного клубу. Якби ж то він проводив час! Хлопець спить, як то кажуть, без задніх ніг, згорнувшись калачиком, вкритий чужою поношеною курткою та готовий підхопитися на першу вимогу адміністратора чи кого завгодно. Якби ж то Артурові дали виспатися бодай одну ніч чи один день, а краще — цілу добу чи навіть півтори. Це не ночі, а поділені на години, на півгодини, на якісь п’ятнадцятихвилинки шматки сну.

Добре, що спала комусь геніальна ідея — поставити обшарпаного дивана в нішу. Цей меблевий пітекантроп не просто старий, він старезний. Ще якийсь десяток років мине — і він вважатиметься антикваріатом, на якому після його реставрації можна заробити. Цілком можливо, що його притягли сюди зі смітника. Належав він до того покоління канап, яке відрізнялося міцністю й добротністю. Знищити такі меблі не так уже й просто — вони живуча гордість обивателя далеких, повоєнних радянських часів.

Закапелок, у якому стояв диван, територіально розташовувався за межами простору, де бували відвідувачі комп’ютерного клубу. Хоча, коли закуплять ще комп’ютерів, закуток заберуть, про це вже була мова. Звичайно, ні простирадла, ні подушки під голову не передбачалося. Рюкзак, натоптаний газетами, та чийсь старий пуховик замість ковдри.

Зазвичай людей у комп’ютерний клуб по півночі приходить чимало. Трохи дивно, адже комп’ютери майже у всіх тепер є вдома, чого пертися з хати? Але колись і він мріяв, щоб батько з Мариною відпустили його на цілу ніч пограти з хлопцями в нід-фо-спід (то такі гоночки). Не пускали, мовляв, удома є комп’ютер, та ще який! І це чистісінька правда. На письмовому столі, замовленому спеціально, враховуючи побажання Артура та вимоги науки ергономіки, (як казав майстер, що обмірював куток, у котрому повинен був стояти стіл), десь і тепер стоїть монітор із пласким екраном на рідких кристалах. Батько добре знався на таких речах і старався купити все найкраще, навіть клавіатуру, не кажучи вже про суттєвіші моменти. Тепер Артур розумів, що вони з Мариною мали рацію і не було чого ображатися. Якби зараз він жив удома, в родині — ніколи б не спокусився на те, щоб провести ніч у клубі. А він не просто проводить тут час. Хлопець змушений спати на обшарпаному дивані, заробляти тут гроші, інколи пити чай, дивитися маленький чорно-білий телевізор. Тепер це його дім, точніше, це його прихисток. Тут краще, ніж у смердючих холодних під’їздах чи підвалах зі щурами.

Коли Артура збудили, йому саме снилася мама. Вона рідко приходила до нього у снах. Дивився на маму і знав, що це сон, але не казав їй, бо коли зізнатися, що це не насправді, мама зникне. Вона вчила Артура плавати, він, здається, навіть уже навчився. Відпливли далеко від берега, майже до буйків, на яких сиділи дзьобаті чайки. Мама сміялася, була вона засмагла й дуже гарна, в смугастому купальнику, як на тій фотографії, що стояла у бабусі біля дзеркала. Плавала вона класно — бабуся розповідала, і ще від когось про це чув. Не пам’ятав тільки, від кого. Шкода, що після маминої смерті бабуся стала не сповна розуму й розмовляти з нею про маму вже неможливо.

Вони з мамою майже досягли буйка, коли все зникло. Системний адміністратор трусив за плече:

— Уставай, там у пацана щось не виходить, психує, допоможи йому, а то більше до нас не прийде.

— Сам допоможи, сьогодні мені шеф дозволив спати до ранку, я був цілий день на ногах.

— Поговори мені! Шеф йому дозволив. Може, шеф тобі не казав, що маємо боротися за кожного відвідувача?

— Гнати треба цього малого, завтра школу прогуляє.

— Нехай малий, але платить, як усі. А може, й ти завтра в школу йдеш? Боротися він із прогульниками найнявся, ти диви! Таких, як ти, сачків, ще треба пошукати.

Артур устав і, хитаючись, побрів до маленької зали, де на екранах компів у вже нечисленних фанатів ганяли яскраві віртуальні авто, літали гелікоптери, розбивалися космічні кораблі й таке інше. Малий за монітором у кутку мало не плакав, бо не міг вкотре подолати рівень, який би дарував його героєві ще два життя.

— Дивися, — сказав Артур, — а якщо ми його зараз ось так…

І він показав хлопцеві, що треба зробити, щоб грати далі. До цього колись дійшов сам, версія гри була стара, але в неї ще грали такі ось горе-геймери. Цікаво, чому його ніхто з домашніх не шукає? А може, й шукають.

Біля монітора височіла гора порожніх пачок з-під горішків та чіпсів. Відразу схотілося їсти. Може, побігти в цілодобовий кіоск? Але там усе черстве. Зараз добре б дістатись до супермаркету, де ночами влаштовують знижки на печене й варене, не розкуплене вдень. Артур інколи брав там навіть теплі розімлілі макарони, рідше салати, зрази з грибами. Все залежало від кількості грошей, котрі давав йому шеф, а це вже — від його (шефового) настрою. Інколи міг взагалі нічого не дати. Якось Артур зібрав грошей на курку-гриль, її при ньому саме зняли з кутня й пакували в фольгу. Та курка йому не дісталася, продавці залишили для себе. Вони ж не дурні, щоб віддавати на сторону повноцінний продукт, який п’ять хвилин тому коштував удвічі дорожче. Дітки вдома ням-ням курочку. Курочку-гриль усі люблять. А макарони їхнім діткам не потрібні й задарма, тому макаронів вистачало завжди. До супермаркету треба було йти хвилин десять, за вікном накрапав дощ. Іншим разом. Візьме в кіоску пряників.

Шкода, що не дали додивитися сон. Тепер ось іще й про їжу доведеться подумати, а так спав би собі до ранку, й жодних зайвих проблем. Всипати б цьому малому добряче, та такий уже він нещасний, навіть плакав через ту дурнувату гру, через рівень, котрого ніяк не вдавалося подолати. Артур його добре розумів — ще зовсім недавно сам через таке міг розрюмсатися. Тепер ні, навряд чи така дурниця виведе його з рівноваги. Розучився плакати. Хіба що мама насниться, але це рідко буває. Коли мама сниться, він завжди наступного дня йде до церкви, купує і запалює свічку. Молитви не знає: стоїть і згадує її, а може, просто вигадує, бо був маленький, коли вона померла. Ходити до церкви навчила бабусина сусідка. Він і ходить, йому ж не важко. Церкву на Оболоні не добудовано, на задньому дворі стоять на землі готові до монтажу величні позолочені бані. Давненько стоять. Хай собі стоять, колись прийде їх час. Людей у церкві завжди мало, тільки на свята багато. Та на свята він не ходить — ще зустріне кого знайомого, все-таки рідний район. Хоча таких уже богомільних, щоб ходили до церкви, серед знайомих наче й нема.