Розділ 19

Войовничі вболівальники сунули в напрямку стадіону, а я продиралась крізь натовп у протилежний бік. Купила в обідню перерву лоточок із ківі — після перелому вітаміни не будуть зайві. Вирішила віднести розчинної кави та пакетик вершків (щоб пом’якшити негативний вплив кави на шлунок та печінку). Незважаючи на вік, Лідія Дмитрівна каву полюбляла, але чомусь саме розчинну.

До під’їзду влетіла без вагань: Рома футболу не пропустить, сьогоднішня гра якась там дуже відповідальна. Як зіграють добре, то кудись потраплять, коли ні — кудись не потраплять.

Лідія Дмитрівна зустріла мене, радісно посміхаючись.

— Вікусю, рибонько, як же добре, що ти прийшла, я так скучила, — здавалось, вона ладна була кинутись мені на шию.

— Я також. А Рома не прийде часом?

— Не бійся, заїхала Оленка й вони подалися на футбол. Оленчин чоловік дав їм перепустку на особливу трибуну для найпочесніших гостей.

Вона мене що, за дурну має? Чого це чарівна Оленка так опікується нещасним однокласником? І маму буде лікувати. То хай Оленка і вбрання до подорожі готує. У джинси свої нехай вбере. Туфлі сріблясті з бантами напрокат дасть. А за це їй кальвадосу привезуть. А я, недоумкувата, вірю в непохитну дружбу, що сягає своїм корінням у дитсадочок, який ось тут, за рогом. Я їй зараз покажу роги.

— А ви, Лідіє Дмитрівно, чого це не на футболі? Вас не взяли на найпочеснішу трибуну?

— Як? Як я можу на футбол? У мене ж гіпс.

— А якби не гіпс? Тоді б узяли?

— Думаю, що ні. Навіщо я їм здалася на футболі?

— Дійсно, навіщо? Чоловік бігає, пітніє, гроші заробляє, а Оленка з однокласником на трибуні обіймаються, радіючи з його перемоги. А Рому взяли?

— Рома поїхав. Чого це його взяли — його запросили.

— Та не того Рому. Ромчика-синочка. Ну, того, що на честь Оленчиного татка названий? А може, й не на честь діда зовсім? Ви можете заприсягтися мені, що Оленчиного батька звуть Романом?

— Ні, не можу, я його паспорта не бачила. Але так Оленка сказала. Навіщо їй брехати?

— Дійсно, навіщо? Ромчик, і все. Вона має право синочка називати, як схоче. Але чомусь Степаном не назвала. Хіба Степанко було б погано? Чи Ігор? Чи Діма? Дуже гарно — Діма, правда ж? А вона назвала Ромою, ніби на честь батька? Ви батька її бачили?

— Не пам’ятаю. Може, й бачила коли, на зборах у школі. Та то ж коли було! І батьки на збори не ходили, тільки мами.

— Ось бачите, Лідіє Дмитрівно, як вас легко обдурити. Батька не бачили, паспорта його теж не бачили, а хлопчика Ромою названо. Це вже факт. А вони там зараз на лаві, а чоловік ганяє з м’ячем, аж упрів. І думає про Рому. Він думає:

«І кого це моя Оленка на почесну трибуну затягла? І чого це мій синочок Ромчиком називається? У мене теж тато є, чому не на честь мого татка назвали ми синочка свого єдиного?»