Розділ 28

— Хто такий Ігор? — мені стало цікаво.

— Зять мій колишній. Батько Артура. Ти ж його на фотографії бачила.

— Він чогось від вас хоче? Кажіть, що пенсії не отримали. Є серед колишніх зятів такі екземпляри, що часом дивуєшся.

— Ти не зрозуміла. Йому від мене нічого не потрібно. Він Артура шукає. Каже, пробачити собі не може, що Артур живе не вдома, а невідомо де. Дика історія. Обіцяв, що як тільки Артур знайдеться, то житиме в мене! Віко, він же десь має бути, мій хлопчик! Ти мусиш його знайти! Пробач, ти не мусиш, ти й так багато для мене робиш…

— У вас буде жити? А чому не в батька? У нього ж є квартира.

— Розумієш, Ігор розлучається з дружиною. Каже, він дуже любив Галинку, після її смерті хотів швидше все забути, оженився, та дуже скоро зрозумів, що ніхто її замінити не зможе. Каже, бувало, ночами плакав на кухні. З Артуром зле вчинив, але сто разів покаявся. Каже, якщо не знайде Артура — накладе на себе руки.

— І ви йому вірите? — я не могла нагримати на неї — Лідія Костянтинівна щойно почала повертатися до нормального життя. Але й стриматися було важко. — Він же Артура з дому вигнав, як собаку! Проте, й собак не виганяють. Майже не виганяють. Розповідав, мабуть?

Старенька не питала, звідки я знаю, що Артура вигнали. Мабуть, ще не зовсім орієнтується в обставинах, стосунках, часі. Інакше поцікавилась би.

— Він кається. Щиро кається. Телефон залишив. Каже, коли я про що дізнаюся — щоб дзвонила. Я розповіла про тебе. Грошей намагався дати, та я відмовилась.

— От гроші могли б і взяти. Коли знайдемо Артура, вони згодяться. Репетиторів треба буде найняти, щоб він до школи повернувся нормальною людиною, бо ж відстав із усіх предметів.

— Ти так гадаєш? Він має бути мудреньким, у нього ж батьки такі розумні!

— Якби мудренький, то сидів би зараз поруч із вами, — але я мусила прикусити язика. Це не Ромина мама чи баба Галя, які вже звикли до мене й не ображаються, коли я щось не те кажу. — Може, дасте мені номер телефону вашого шановного зятя? Про всяк випадок.

— Бери, ось він, — і старенька подала мені аркушик, де було записано номер телефону, який я відразу ж переписала до свого записника. — Тільки найближчими днями його не буде. Як і ти, їде у відрядження.

Я оцінила вміст холодильника й зрозуміла, що голодна смерть Лідії Костянтинівні не загрожує. Крім іншого, Ігор приніс навіть пачку пельменів і пляшку олії. Я помила одне вікно та пішла збиратися в далеку дорогу. Пообіцяла, що невдовзі навідаюсь — як тільки горезвісне відрядження скінчиться.

Коли вийшла з під’їзду, озирнулась і подивилася на вікна, Лідія Костянтинівна махала мені рукою, я помахала у відповідь.

За рогом висів телефон, і я подалася прямісінько до нього. Речі не зібрані, але нічого, встигну. Можна було б і від Лідії Костянтинівни подзвонити, але й так забагато новин для неї було протягом останніх днів. Мусила поки що звикнути до них. Потім переповім решту — коли буде що розповідати.

Я набрала щойно записаний номер, і приємний жіночий голос відчеканив:

— Стрілецький клуб «Сер Чарлз». Слухаю вас уважно.

— Скажіть, — я белькотіла, захлинаючись, — у вас стріляють стрілами, чи як?

— Стрілами з лука також. Взагалі, в нас можна стріляти з пневматичної зброї, можна з вогнепальної. На жаль, арбалет поки що не входить до асортименту, не обладнали галерею, але найближчим часом зможемо надавати бажаючим і цю послугу.