Розділ 28

— А я розраховувала саме на арбалет, дуже шкода. То стріляти — це послуга?

— У нас вчать стріляти, якщо не вмієте. А ще можна тренуватися тим, хто має досвід. А як би ви це назвали?

— Не знаю, може дійсно послугою. А якщо в мене своя зброя, тоді як?

— Можна й зі своєї, тільки треба приходити з документами, які засвідчують законність наявності у вас зброї.

— Дякую. Я все зрозуміла. Ще одне, як до вас дістатись? — і мені продиктували адресу, сказавши, що я маю орієнтуватися на новий офіс якогось банку, назву якого я відразу й забула, вони, мовляв, поруч. Ого, це ж бозна-де!

Проте стрілецький клуб я знайшла швидко. Вже щойно вийшла з метро, побачила вказівники банку, обігнула його ззаду й рушила прямісінько на вивіску стрілецького клубу. Чи треба мені було туди? Мабуть, що так, раз телефон клубу дав батько Артура. Це означало, що клуб — його територія. Може, він тут нічним сторожем найнявся чи охоронцем, а може, зробився великою цяцею. Я відчинила темні дубові двері, й над моєю головою кілька разів теленькнув дзвіночок.

Певне, для іміджу в них стежили за всіма, хто наближався до дверей, за допомогою камер відеонагляду — я їх помітила. А дзвіночок для краси.

Двері відчинялися в маленький коридорчик, де стояла підставка для парасольок. Мабуть, декоративна: ніхто ж не лишатиме парасольку, поки не отримає номерка чи ще якої гарантії схоронності. Назустріч мені вийшла гарненька тендітна дівчина у вбранні, що тяжіло до армійського прикиду. Голову поголити — викапана солдат Джейн із американського патріотичного фільму.

Дівчина привітно всміхнулася:

— Хочеш постріляти?

— Я? Хочу, але не вмію. Точніше, не те щоб дуже хотіла, але мушу. Точніше…

— Ти колись стріляла?

Мені про це згадувати не хотілось. Я стріляла в тирі з подружками, коли ми прогулювали уроки чи пари. Не пам’ятаю, у Львові це було, чи то в Чернівцях. Від нашого міста що туди, що туди їхати за часом однаково. Деколи ми зривалися, їхали кудись, цілий день блукали чужими вулицями, пили каву, їли вареники в кафе, коли це були Чернівці, флячки — коли Львів, а ввечері поверталися. Так ось, я спершу прищемила собі пальця якоюсь частиною тієї зброї, потім, не цілячись, на щось натисла й влучила кудись так, що мусили адміністратори віддати мені найдорожчий приз — величезного ведмедя. Але ведмедя віддавати було заборонено, теоретично він мав би вічно зберігатись у тирі, так уже було заплановано хазяями. Ми сварилися, й нам пропонували навзамін якусь кількість нових пострілів безкоштовно, або вазу, або футболку. Ми не погоджувалися. Тоді нам зняли ведмедя. Він був бракований, ззаду недбало зашитий чорними нитками, весь у плямах. Сказали, що плями не відмиваються, вони, мовляв, намагалися. Наша настирність перемогла, ведмедя нам віддали, й ми пішли з ним вулицями. Це тільки спочатку здавалося, що він легенький — насправді нести його було страшенно незручно. Зустрічні щиро посміхалися, ми посміхалися їм, але за деякий час м’язи на щоках стомилися від постійних посмішок.

А потім комусь із нас спала думка, що просто так нас із цією здобиччю до вагона потягу не пустять, бо ведмедик претендуватиме на місце для сидіння, за яке доведеться платити, й стало зовсім сумно. Звичайно, це маразм — брати квиток на ведмедя, натоптаного поролоном, але ж якщо подивитися правді у вічі, він на те заслуговував. Ми знайшли безлюдну алею в парку, на тій алеї відшукали найвіддаленішу лаву, зручно влаштували на ній ведмедика, потисли йому лапки, погладили по щічках та голівці. Хтось сказав: «Вибач, друже! Так склалося». Потім ми побігли геть, наче він гнався за нами широкими поролоновими кроками. Чесніше було б віднести його назад до клубу, та часу на це не було. І взагалі, нас же попереджали, що він нам не потрібен. Неприємно згадувати. Я відігнала спогади й мовила:

— Я стріляла, але я хотіла б стріляти інакше. Свідомо. У вас тут каву варять?

— Кава є. Я і каву варю, я і тренер. Залежно від того, як день складається. Цей клуб — наш, тобто мого батька.

Стрілецька кав’ярня виявилася за першими дверима ліворуч. Дівчина пішла до раритетної кавоварки за стійку, я сіла за столик, що, як і двері, був із темного дуба. Роззиралася навкруги.

На стінах у рамочках свідоцтва, копії старовинних документів, фотографії. Якби мені треба було декорувати подібну залу, я б вигадала щось оригінальніше. Навіщо, наприклад, оті оленячі роги? Ними тепер нікого не здивуєш, це навіть якось вульгарно й не по-людськи. Ще були колись орли, вирізьблені з дерева, тут би вони згодилися — чого ще треба людям, позбавленим смаку?

Дівчина тим часом принесла мені й собі каву. Ні відвідувачів, ні клієнтів окрім мене не було. Будень.

— І собі вип’ю. Деколи голови не підводжу від кавоварки. Заходять не тільки постріляти, іноді й просто на каву. Ми її з Італії возимо. Банк поруч, а в нас тут гламурненько, — дівчина запитливо глянула на мене. — То ти хочеш навчитися стріляти?