Розділ 28

— Ну, що ти таке кажеш? Ми не чекаємо. Ігор їй допомагає, гроші дає. Марина не хоче лягати в лікарню, то він найняв їй прибиральницю, яка заразом продукти купує і готує. Він дуже порядна людина. Але життя є життя. Марину не врятувати.

— У нього діти є? — спитала я, розуміючи, що дівчина зараз цілком може сказати: «А тобі яке діло до його дітей?»

— Є син, Артур, від першого шлюбу. Ми його розшукуємо. Сталося одне прикре непорозуміння, тепер Ігор місця собі не знаходить, Артура ніде нема. Ми збираємося виїхати за кордон, а без Артура Ігоря не випустять. Та не в тім річ, Ігор і сам без сина не поїде. Батько на наш переїзд згоден, дає нам гроші, початковий капітал. Відкриємо туристичну агенцію, будемо формувати групи, відправляти їх в Україну, Ігор уже має чудовий бізнес-план. Щоправда, для закордону його прийдеться переробити.

— А що, там мало своїх турфірм?

— Звісно, дуже багато. Проте вони не знають нашої специфіки. Привозять туристів у Київ, показують усім одне й те саме. А ми возитимемо, наприклад, у Бердичів, де вінчався Бальзак. У Бердичеві народився й чотирнадцять років прожив класик англійської літератури Джозеф Конрад, він про море писав. Ти це знала?

— Ні, не знала. Але коли туристи приїдуть і побачать, у якому стані в нас це все, то ніколи більше не приїдуть. Ще й іншим скажуть, щоб не їхали.

— Приїдуть. Місцева влада почне шукати гроші, меценати заворушаться. Ти й уявити не можеш, скільки у нас таких місць історичних, скільки просто дивовижних краєвидів! Які мости в Тернопільській області, які печери! А які церкви по всій Україні! Асканія-Нова, сплав по річках, коктебельські вина, гуцульська бринза… Та навіть блукання старовинними цвинтарями!

— Ну, цвинтар — це не місце для прогулянок.

— Чому? В усьому світі по цвинтарях екскурсії водять.

Бесіда затягувалась. Зараз уже я мусила платити за заняття, а грошей не мала.

— Знаєш, сказала я, — як тільки зайшла, подумала: «От солдат Джейн, тільки не лиса».

— Батько не дозволяє мені поголити голову. Але як поберемося з Ігорем, він обіцяв, що дозволить.

— Хочеш подивитися на мого хлопця, через якого збираюсь навчитися стріляти? — я дістала з сумочки фотку, де ми з Ромою зняті на дачі в Лідії Дмитрівни. Стоїмо собі щасливі на тлі горезвісної груші сорту «парижанка».

Дівчина взяла фотографію в руки, уважно роздивилась:

— Гарний. Через такого можна й на коні навчитися скакати.

Я з нею була цілком згодна.

— Дивись, а це мій Ігор, — дівчина дістала мобільного телефона, натисла кнопочку, і на дисплеї з’явилася фотокартка, з якої на мене дивився зять Лідії Костянтинівни. Він був у картатій сорочці з захасаними по лікоть рукавами і лагідно посміхався фотографу.

— Ти фотографувала? — спитала я.

— Я, — відповіла дівчина, — мене звуть Галею.

Очевидно, в мене відвисла щелепа.