Розділ 28

— Може, й так. Він грошей достатньо дає, не скаржимось.

— А ви Артура не бачили?

— Не бачила. Його не тільки ти, його ще мужик якийсь шукав уже двічі. Просив подзвонити, коли щось дізнаємося про Артура.

Я могла не питати, який телефон залишив чоловік, котрий надто цікавиться Артуром, але таки спитала. Хатня робітниця пішла до кімнати по аркуш паперу, на якому було записано телефон нашого відділу й ще один, мобільний, який, я впевнена, також був відомий комусь із наших співробітників, котрі спілкувалися з шефом частіше за мене. Дуже хотілося сказати: якщо людина, котра залишила телефон, прийде наступного разу, щоб не відчиняли, бо то втікач із психлікарні, а до цього він дражнив у зоопарку мавп і папуг. Але чомусь не сказала. Попрощалася. Було соромно за своє здоров’я, швидку ходу, за те, що я запросто можу підбігти за тролейбусом, перестрибувати через калюжі, звиватися всіма м’язами в такт музиці. Безглуздість долі. Десь там, на якомусь небі вирішили, що все, цій жінці жити досить. Чому так? Чому саме вона? Чому медицина складає руки в таких випадках? Навіть якщо я втисну голову в плечі, постараюся загасити погляд? Вона все одно залишиться із своєю страшною недугою наодинці. Що я можу зробити для неї? Мабуть, нічого.