Розділ 28

— Так, хочу. Розумієш, у мене є хлопець. Він водить машину, стріляє, плаває. А я не вмію нічого з того, що вміє він. Думаю, якщо навчуся стріляти, а потім його сюди заведу, ну, ніби випадково, на каву, мовляв, зайдемо, скажу, що ніколи зброї в руках не тримала, а сама як вистрелю! Ото він здивується — подивиться на мене зовсім іншими очима!

Дівчину мої слова трохи здивували. Мене також. Я все вигадувала на ходу, а потім розмірковувала над тим, що таке оце щойно ляпнула. Якби Рома дійсно побачив, що я вмію стріляти, то здивувався б. А може, йому по барабану, стріляю я, чи ні. Хоча якби з автомата Калашнікова, то, може, й здивувався б.

— А варто? — спитала дівчина. — Чоловікам здебільшого подобається, коли жінка не стріляє, не палить, не матюкається. Нормальним чоловікам із серйозними намірами. Хоча, звісно, не всім. Он моя подруга мусила придурюватися, що не вміє грати в шахи, бо її хлопець не зносив розумних дівчат. А сама, між іншим, така шахістка, що тримайся. За Україну грала на дитячому турнірі.

— Вона така молода з вигляду, що її взяли в дитячу команду?

— Та ні, це давно було, але вона й зараз грає, в інтернеті, щоб хлопець не знав.

— Що ти кажеш? І навіщо їй той ідіот? Це ж треба — розумних він не любить!

— Усяке буває. А ти знаєш, скільки коштують у нас заняття з тренером?

— Ні не знаю, але гроші мене не лякають. Я добре заробляю, — збрехала я.

Однак, почувши суму, мало не впала зі стільця. Мабуть, я ніколи не буду заробляти стільки, щоб брати тут уроки. Прощавай, Калашніков, наші шляхи не перетнуться.

— У вас недешево.

— А то! — дівчина гордо оглянула залу. — Дивися, тут усе з дуба. А стійка яка! Її в Англії замовляли. Щоправда, меблі батько сам із родичами, братами своїми, зробив. Усе, що тут, окрім стійки — їхня робота, а вони, між іншим, не столяри за фахом. Ніколи не думали, що таке зможуть. Батько в мене колишній військовий. А тут меблі робив. Каже, що справжній мужик повинен усе вміти. І він має рацію.

— І все ж таки — такі ціни можуть відлякувати людей.

— Чому ти так думаєш? Тебе ж не відлякали. У людей, хто працює по-справжньому, гроші є. А батько не такий уже й скнара, займається благочинністю, організовує турніри серед підлітків. Військовим пенсіонерам допомагає. Коли до нього звертаються по допомогу, не відмовляє. Звичайно, коли дійсно потрібна допомога.

— 1 ти думаєш, я зможу навчитися?

— Чому б і ні? Ігор, мій наречений, навчився. А взагалі, він не схожий на спортсмена. Навіть навпаки. Та коли побачив, як я стріляю, почав тренуватись і виявив здібності. І батько його поважає тепер.

— Через те, що стріляє?

— Не тільки. Батько над усе цінує в людях порядність. Каже, що коли людина при зустрічі в очі не дивиться, або навпаки, демонструє відданість, їй не можна вірити. Ігор батькові сподобався.

— Чому ви ще не побралися? — спитала я, бо чомусь не була впевнена, що йдеться не про того Ігоря, який вигнав Артура з дому.

— Ми зараз не можемо побратися, бо він ще не розлучений, його дружина смертельно хвора.

— То ви чекаєте на її смерть?