Розділ 28

— Галиною? Цього не може бути!

— Чому? Ім’я моє досить рідкісне, але ж не настільки, як Лукера чи Василина. Ігореві подобається. Він каже на мене «Галинко-дитинко». Пішли, покажу тобі наше господарство. До речі, як тебе звати?

— Мене? Наталкою — сама не знаю, чому збрехала.

Ми пішли туди, де тренувалися стрільці. І скажу вам, що тісно їм не було. А ще за їхніми спинами була розташована кімната з прозорою стіною, за якою тренер чи хто завгодно, навіть уболівальник, міг спостерігати за тими, хто стріляє. Галинка-дитинка повела мене до якоїсь комірчини з броньованими дверима, натиснула секретні цифри, але перед цим кудись подзвонила — такий у них, виявляється, порядок. Коли двері відчинилися, зайшла всередину і винесла звідти справжню зброю. При цьому вона з острахом оглядалася на двері, з яких ми прийшли.

— Батько не любить, коли хтось, крім нього, показує зброю новачкам. Взагалі, з ним важко не погодитись. Знаєш, я порадила б тобі вчитися стріляти на пневматичному пістолеті-кулеметі «дрізд". — Вона простягла мені щось невиразного кольору, схоже на велику дитячу іграшку, з якою грають у «козаки-розбійники», чи, може, в «козаки-розбійники» вже не грають, а в Термінатора. — Жінкам подобається саме ця зброя.

Я уявила себе солдатом Джейн, і ще уявила, як від мене втікає Галинка-дитинка. Сама дивуюсь, адже ніби нічого поганого вона мені не сказала. Дружня бесіда, кава, за яку ще невідомо, чи треба буде платити. Може, вона заманює мене як вигідного клієнта, а може, я їй сподобалася. Розмірковуючи над цим, взяла обома руками «дрозда». В фільмах дівчата спритно ціляться, тримаючи зброю обома руками. Гарно в них виходить. У мене б не вийшло ніяк. Руки трусилися, серце калатало. «Дрізд» був легесенький, наче іграшка, та я впріла, пристосовуючи його в руках. А Калашнікова я б, мабуть, і не підняла.

Домовилися про розклад занять. Я взяла всілякі реквізити банку, куди нібито мала перерахувати гроші за навчання. Дуже добре, що можна платити через банк. На мене Галинка-дитинка витратила не менше години. Час було йти, але Джейн розповідала й розповідала. Наприклад, про те, що в бар можна заходити тільки після того, як скінчаться заняття, бо алкоголь і тренування — несумісні. Меню в барі дуже цікаве. Самі лише назви чого варті: коктейль «веселий Дракула», відбивна «скальп завойовника», кров’яні ковбаски «ранок вампіра». Кухар у них звідкілясь привезений. Цікаво, хто ж це вигадував такі мерзенні назви?

Мені дійсно треба було бігти. Ніч насувалася, а речі я досі не зібрала, може з сумки ще пилюку витерти треба, паспорт невідомо де, а я тут марную час.

— Скільки з мене за каву, Галинко? — спитала я, щоб закінчити нарешті розмову.

Сума, яку я мала сплатити, вражала. За ці гроші я могла б купити цілий пакунок кавових зернят або проїзний квиток у метро на місяць. Більше вони не побачать мене в своєму «Сері Чарльзі» з оленячими рогами на стінах.

Часу було обмаль, та я мусила перевірити ще одне припущення. Я спіймала таксі та помчала за адресою, де нещодавно мешкала щаслива родина у складі хлопчика Артура, його батька Ігоря та мачухи Марини. Двері відчинила домашня робітниця, про існування якої я вже знала. Бліда виснажена тітонька, не пропонуючи мені зайти всередину, покликала Марину. До мене дуже довго човгала хвора жінка невизначеного віку з розмитими слідами колишньої вроди. Про те, що жінка колись надавала значення одягу, свідчив і яскравий махровий халат, і пухнасті капці. Руки в неї трусилися, очі були червоні. Я спитала, чи не приходив сюди Артур останніми днями.

— Артур? Якого Артура ви маєте на увазі?

— Вашого пасинка, кого ж іще!

— Так-так, пригадую, він дійсно колись жив із нами. А де подівся? Я не пам’ятаю. Його давно тут нема. Треба буде спитати в Ігоря…

— Пробачте, а Ігор часто буває тут?

У дверях з’явилася хатня робітниця і відповіла за Марину, яка від розмови стомилася — я бачила, як вона вчепилась у двері блідими прозорими руками, щоб не впасти:

— Що він тут забув? Прийде, коли я тут є, подзвонить наперед, тицьне гроші — й геть, наче за ним сто чортів женуться.

— Що, навіть не питає, як здоров’я Марини?

— Про здоров’я питає, а щоб зайти, посидіти, поговорити — цього не дочекаєшся, — невдоволено буркнула тітонька.

— Звісно, нема коли, бо він багато працює! — почала я чомусь захищати Артурового батька.