Розділ 43. У Римі

За Божим Провидінням ця затримка посприяла прогресові Євангелія. Завдяки прихильності в'язничного начальства, Павлові було дозволено жити в зручному будинку, де він міг вільно зустрічатися з друзями і щодня проповідувати істину тим, хто приходив послухати його. Так він працював упродовж двох років, “проповідуючи Боже Царство і з усією відвагою, безборонно навчаючи про Господа Ісуса Христа”.

Апостол також не забував про церкви, засновані ним у багатьох краях. Усвідомлюючи небезпеки, які загрожували наверненим у нову віру, він намагався, наскільки було можливо, задовольнити їхні потреби, надсилаючи їм листи із застереженнями та практичними настановами. Із Рима він послав посвячених служителів працювати не тільки для цих громад, але й на незвіданих полях. Ці працівники як мудрі пастирі розвивали справу, успішно розпочату Павлом, а апостол, обізнаний з умовами існування та небезпеками громад завдяки постійному зв'язку з ними, мав змогу мудро керувати всіма ними.

Таким чином, хоча здавалося, що Павло позбавлений активного служіння, він справляв вплив, ширший і триваліший, ніж якби мав змогу особисто відвідувати церкви, як у минулому. Як в'язень Господа, він викликав більшу любов у своїх братів, а його слова, написані в кайданах за Христа, привертали до себе більшу увагу й пошану, ніж тоді, коли він перебував з ними. Доки Павло не був забраний від них, віруючі не усвідомлювали, який великий тягар він ніс за них. Досі вони здебільшого неохоче брали на себе відповідальність, виправдовуючись тим, що їм бракувало його мудрості, тактовності й невгамовної енергії. Але тепер, змушені у своїй недосвідченості засвоювати ті уроки, котрих уникали, вони цінували його застереження, поради й повчання більше, ніж його особисту працю серед них. А дізнавшись про його мужність і віру під час тривалого ув'язнення, вони були спонукані до більшої вірності й запалу в справі Христа.

Серед Павлових помічників у Римі було багато його колишніх супутників і співпрацівників. Лука, “улюблений лікар”, котрий супроводжував його до Єрусалима, а також під час дворічного ув'язнення в Кесарії та в небезпечній морській подорожі до Рима, продовжував залишатися з ним. Тимофій також служив йому. Тихик, “улюблений брат івірний служитель та співпрацівнику Господі”, повівся шляхетно, не залишивши апостола. Димас і Марк також були поруч. Арістарх і Епафрас були “ув'язнені разом із ним” (Колосянам 4:7-14).

Християнський досвід Марка став значно глибшим порівняно з першими роками його навернення у віру. Ретельніше досліджуючи життя і смерть Христа, він отримав більш чітке уявлення про місію Спасителя та пов'язані з нею працю й боротьбу. Рани на руках і ногах Христа відкрили йому самозречення Господа в Його служінні людям, яке спонукувало Його докладати всіх зусиль для спасіння загиблих та заблудлих, і Марко вирішив іти за Вчителем шляхом самопожертви. Тепер, розділяючи долю ув'язненого Павла, він краще, ніж будь-коли, зрозумів, що здобути Христа — безмежне надбання, а придбати світ і загубити душу, задля викуплення котрої була пролита кров Христа, — безмежна втрата. Перед лицем суворих випробувань і лиха Марко залишався непохитним мудрим улюбленим помічником апостола.

Димас, який спочатку виявляв стійкість, пізніше залишив справу Христа. У зв'язку з цим Павло писав: “Димас, полюбивши нинішній вік, мене покинув” (2 Тимофію 4:10). Димас проміняв усі високі, благородні ідеали на світські вигоди. Яка недалекоглядність! Володіючи тільки земними багатством і почестями, Димас, наскільки б гордо не вважав його своїм, насправді залишався бідним. А Марко, обравши страждання за Христа, володів вічними скарбами і вважався на Небі спадкоємцем Бога і співспадкоємцем Його Сина.

Серед тих, хто завдяки праці Павла в Римі віддав своє серце Богові, був Онисим, раб-язичник, котрий, скривдивши свого господаря Филимона — віруючого християнина в Колосах, утік до Рима. Маючи добре серце, Павло постарався полегшити горе й бідність нещасного втікача, а потім освітив його затьмарений розум світлом істини. Онисим слухав слова життя, визнав свої гріхи і навернувся в християнську віру.

Павло полюбив Онисима як за його побожність і щирість, так і за ніжну турботу про апостола та ревний у євангельській справі. Павло бачив у ньому риси характеру, які могли зробити його корисним помічником у місіонерському служінні; тому порадив Онисимові негайно повернутися до Филимона, попросити в нього прощення і спланувати своє майбутнє. Апостол пообіцяв відшкодувати ту суму грошей, на яку Филимон був пограбований. Маючи намір послати Тихика з листами до різних церков Малої Азії, він послав разом з ним Онисима. Прийти до скривдженого ним пана і здатися йому було суворим випробуванням для цього раба; але він став воістину наверненою людиною, тому не ухилився від виконання свого обов'язку.

Павло послав з Онисимом листа до Филимона. Із властивою йому тактовністю і добротою апостол благав за розкаяного раба та висловив бажання скористатися його послугами і в майбутньому. Лист починався теплим привітанням, зверненням до Филимона — друга і співпрацівника. “Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа. Завжди дякую моєму Богові, пам'ятаючи про тебе в моїх молитвах, почувши про твою любов і віру, яку маєш до Господа Ісуса і до всіх святих, аби спільність твоєї віри була діяльною в пізнанні всього доброго, що є в нас в Ісусі Христі”. Апостол нагадав Филимонові, що всі його добрі наміри й риси характеру — це результат дії Христової благодаті; вона єдина зробила його неподібним до розпусників і грішних. Ця благодать могла перетворити і пропащого злочинця на Божу дитину, корисного працівника для справи Євангелія.

Павло міг би вимагати від Филимона виконання його християнського обов'язку, натомість віддає перевагу умовлянню. “Я, Павло, старець, а тепер ще й в'язень Ісуса Христа, благаю тебе за мого сина, якого я породив у кайданах, за Онисима, який колись тобі був непотрібний, та нині й тобі й мені дуже потрібний”.

Апостол просив Филимона, з огляду на навернення Онисима, прийняти розкаяного раба як його сина, виявляючи до нього таку любов, аби він забажав залишитися зі своїм колишнім господарем “не як раб, але вище від раба, — як улюблений брат”. Павло хотів залишити Онисима при собі, щоб той послужив йому в його кайданах, як це зробив би і сам Филимон. Однак не бажав скористатись його послугами, доки Филимон добровільно не відпустить раба на волю.

Апостол добре знав, з якою суворістю господарі поводилися зі своїми рабами; знав він також, що Филимона сильно обурила поведінка його слуги. Він намагався написати листа в такому дусі, аби збудити в ньому найглибші найніжніші християнські почуття. Навернення Онисима зробило його братом по вірі, і будь-яке покарання цього новонаверненого Павло розцінив би як покарання його самого.

Павло добровільно запропонував узяти на себе борг Онисима, щоб винуватий не зазнав ганьби покарання і міг би знову користуватися втраченими привілеями. “Отже, коли маєш мене за друга, — писав він до Филимона, — прийми його, як мене. Коли ж він у чомусь скривдив тебе або що винен, то зарахуй це мені. Я, Павло, написав своєю рукою: я віддам”.

Яка чудова ілюстрація любові Христа до розкаяного грішника! Слуга, котрий ошукав свого господаря, не мав чим відшкодувати збитки. Грішник, який упродовж багатьох років не служив Богові, не має засобів для погашення свого боргу. Ісус стає між грішником і Богом, говорячи: “Я заплачу борг. Помилуй грішника; Я постраждаю за нього”.

Запропонувавши взяти на себе борг Онисима, Павло нагадав Филимонові, у якому великому боргу той був перед ним. Филимон був зобов'язаний апостолові самим собою, оскільки Бог зробив Павла знаряддям для його навернення. Далі у своєму листі автор щиро й ніжно просить Филимона: як він своєю щедрістю підтримував святих, так нехай підтримає і дух апостола, подарувавши йому цю радість: “Переконаний у твоїй слухняності, я написав тобі, знаючи, що зробиш більше того, що кажу”.

Лист Павла до Филимона показує, який вплив мало Євангеліє на стосунки між господарем і слугою. Рабовласницький лад був формою правління в Римській імперії; і в більшості церков, де працював Павло, були як пани, так і раби. У містах, де раби значно перевищували числом вільне населення, діяли надзвичайно суворі закони, щоб тримати рабів у покорі. Багатий римлянин часто володів сотнями рабів різного звання, різної національності і вартості. Маючи повну владу над душами й тілами цих безпорадних істот, він міг завдати їм різноманітних страждань. Якщо хтось із рабів з метою відплати або самозахисту наважувався піднести руку на власника, уся сім'я правопорушника могла бути по-звірячому знищена. Найменша помилка, нещасний випадок або недбалість часто немилосердно каралися.

Деякі господарі, що відрізнялися більшою гуманністю, були значно поблажливішими до своїх слуг. Проте більшість багатих і знатних, нестримних у похотях, пристрастях і апетитові панів робили своїх рабів нещасними жертвами примх і тиранії. Уся рабовласницька система безнадійно деградувала.

Апостол не ставив собі за мету змінити встановлений суспільний лад. Це перешкодило б успіхові Євангелія. Але він навчав принципів, які завдавали удару по самій основі рабства, і якби їх вдалося втілити в життя, зруйнували б, без сумніву, всю систему. “Де Господній Дух, там свобода”, — писав він (2 Коринтянам 3:17). Навернений раб ставав членом Христового тіла, його мали любити і поводитися з ним як із братом, співспадкоємцем його пана в Божих благословеннях і перевагах Євангелія. З іншого боку, слуги мали виконувати свої обов'язки не “про людське око, як ті підлабузники, але як раби Христа, виконуючи Божу волю щиро” (Ефесянам 6:6).

Християнство міцно єднає пана і раба, царя і підданого, служителя Євангелія і падшого грішника, котрі знайшли у Христі очищення від гріха. Вони обмиті однією Кров'ю, оживотворені одним Духом, вони стали одне в Ісусі Христі.