Розділ 4. П'ятидесятниця

Мужі-брати! Потрібно сміливо сказати вам про патріарха Давида, який помер і був похований, і його гріб у нас аж дотепер. Будучи пророком і знаючи, що Бог клятвою пообіцяв йому з його нащадків [підняти Христа за тілом і] посадити на його престолі, пророче говорив він про воскресіння Христа, що Він не залишиться в аду, і тіло Його не побачить тління. Цього Ісуса воскресив Бог, свідками чого є ми всі”.

Яка дивовижна картина! Люди приходять звідусіль, аби почути свідчення учнів про істину, якою вона є в Ісусі. Вони юрмляться, заповнюючи весь храм. Там також є священики й начальники; їхні похмурі обличчя і далі зберігають вираз злоби, серця сповнені ненависті до Христа, а руки заплямовані кров'ю розп'ятого ними Викупителя світу. Вони гадали, що переслідування та вбивства залякають апостолів, але бачать, що ті вільні від будь-якого страху, сповнені Духом і переконливо проповідують про Божественність Ісуса з Назарета. Вони чують сміливе свідчення учнів: Той, Хто нещодавно був принижений, зганьблений, битий жорстокими руками і розп'ятий, є Князем Життя, Котрий нині перебуває по правиці Бога.

Декотрі зі слухачів апостолів брали активну участь у засудженні й страті Христа. Їхні голоси зливалися з вигуками черні, котра домагалася Його розп'яття. Коли Ісус і Варавва стояли перед ними в судилищі і Пилат запитав: “Кого хочете, щоб я відпустив вам?” — вони кричали: “Не Його, а Варавву!” (Матвія 27:17; Івана 18:40). Коли Пилат віддав Христа в їхні руки, сказавши: “Візьміть і розіпніть Його ви, бо я не знаходжу в Ньому провини. Невинний я в крові цього Праведника”, — вони закричали: “Кров Його на нас і на наших дітях!” (Івана 19:6; Матвія 27:24-25).

Тепер, почувши від учнів, що розп'ятий був Син Божий, священики й начальники затремтіли. Люди відчували сором і муки сумління. “Почувши, вони розчулилися серцем і сказали Петрові й іншим апостолам: Що ж нам робити, мужі-брати?” Серед тих, хто слухав учнів, були побожні юдеї, щирі у своєму віруванні. Сила, якою супроводжувалися слова промовця, переконала їх у тому, що Ісус — воістину Месія. “А Петро [сказав] їм: Покайтеся, і нехай охреститься кожний з вас в Ім'я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів, і приймете дар Святого Духа! Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх тих, що далеко, кого лиш покличе Господь, Бог наш!”

Петро переконував людей, котрі почали усвідомлювати свою вину, що вони відкинули Христа, бо були обмануті священиками й начальниками; і якщо вони й далі шукатимуть поради цих мужів та зволікатимуть прийняти Христа, чекаючи, коли ті першими визнають Його, то вони ніколи не приймуть Його. Ці впливові люди, які мали лише вигляд благочестя, прагнули земних багатств та слави. Вони не бажали прийти до Христа, щоб отримати світло.

Під впливом цього небесного світла тексти Писань, які Христос пояснював учням, постали перед ними в повному сяйві досконалої істини. Завіса, котра заважала їм повністю побачити те, що було скасоване, тепер піднялася, і вони чітко усвідомили мету місії Христа, а також природу Його Царства. Вони тепер могли із силою свідчити про Спасителя, і коли пояснювали своїм слухачам План спасіння, чимало з них переконувалися в правдивості слів апостолів. Учення Спасителя витісняло з їхньої свідомості традиції й забобони, прищеплені священиками.

“Отже, вони, [з любов'ю] прийнявши його слово, охрестилися; і приєдналися до них того дня зо три тисячі душ”.

Вожді єврейського народу сподівалися, що зі смертю Христа Його справа закінчиться, натомість стали свідками дивовижних подій Дня П'ятидесятниці. Вони чули, як учні, наділені незнаними досі силою й енергією, проповідували Христа, а їхні слова підтверджувалися ознаками й чудесами. В Єрусалимі, цій твердині юдаїзму, тисячі відкрито заявляли про свою віру в те, що Ісус із Назарета — Месія.

Учні дивувалися й раділи таким великим жнивам душ. Вони не вважали, що цей чудовий збір урожаю був результатом їхніх зусиль, розуміючи, що прилучилися до праці інших людей. Від часу гріхопадіння Адама Христос доручав Своїм вибраним слугам насіння Свого Слова, щоб вони сіяли його в людських серцях. Під час Свого земного життя Він посіяв насіння істини, поливши Його власною кров'ю. Навернення в День П'ятидесятниці було результатом цього посіву, жнивом Христової праці, котре явило силу Його вчення.

Самі лише аргументи апостолів, якими б ясними й переконливими вони не були, не могли б усунути упередженості, що протистояла таким сильним доказам. Але Святий Дух закарбував ці докази у серцях і свідомості людей Божественною силою. Слова апостолів були подібні до гострих стріл Всемогутнього; вони переконували людей у їхньому жахливому гріхові відкинення та розп'яття Господа слави.

Завдяки навчанню в школі Христа учні прийшли до усвідомлення своєї потреби в прийнятті Духа. Дух остаточно підготував їх до виконання відповідальної справи, якій вони присвятили все своє життя. Вони вже більше не були неосвіченими і брутальними. Вони вже не діяли незалежно один від одного, не сперечались і не змагалися один з одним. Їхні надії вже не зосереджувалися винятково на земній величі. Вони стали одностайними, “мали одне серце й душу” (Дії 2:46; 4:32). Їхні думки заполонив Христос, а їхньою метою було розповсюдження вістки про Його Царство. Розумом і характером вони уподібнилися до свого Вчителя, і люди “пізнавали їх, що вони були з Ісусом” (Дії 4:13).

П'ятидесятниця принесла апостолам небесне осяяння. Істини, яких вони не могли збагнути, коли з ними був Христос, тепер були їм відкриті. З незнаними досі вірою та впевненістю приймали вони вчення Святого Письма і вже не сумнівалися, що Христос був Сином Божим. Вони знали: хоча Він був зодягнутим у людське єство, однак це дійсно Месія; вони розповідали світові про свої досвіди з упевненістю, котра переконувала людей у тому, що Бог був із ними.

Учні могли впевнено вимовляти ім'я Ісуса, оскільки Він був їхнім Другом і Старшим Братом! Близько спілкуючись із Христом, вони сиділи з Ним на небесах. Як же палко вони свідчили про Нього! Їхні серця були переповнені такою досконалою, глибокою та щирою любов'ю до людей, що вона спонукувала їх іти в усі куточки землі, свідкуючи про силу Христа. Вони палко бажали продовжувати почату Ним справу. Учні розуміли, чим вони зобов'язані Небесам, а тому відчували відповідальність за доручену їм роботу. Зміцнені силою Святого Духа, сповнені горливістю, вони йшли вперед, утверджуючи перемогу хреста. Дух животворив їх і промовляв через них. На їхніх обличчях сяяв мир Христа. Вони присвятили усе своє життя на служіння Йому, і навіть вираз їхніх облич свідчив, що вони цілковито підкорилися Йому.