Розділ 37. Остання подорож Павла до Єрусалима

Багато подорожуючи та ревно працюючи для Христової справи, він не тільки забезпечував себе усім необхідним, але й виділяв кошти для підтримки своїх співпрацівників і допомоги бідним. Це йому вдавалося лише завдяки наполегливості, старанності і найсуворішій економії. Він мав повне право поставити себе за приклад: “Я вам увесь час показував, що так працюючи, треба захищати немічних і згадувати слова Господа Ісуса, Який Сам сказав: Блаженніше давати, ніж брати!”

“Промовивши це, він опустився на коліна та помолився з ними всіма. Великий же був плач усіх! Припадаючи Павлові на шию, вони цілували його, сумуючи найбільше через слова, які сказав, що більше не побачать його обличчя. І вони провели його до корабля”.

Із Мілета мандрівники попливли “до Коса; наступного дня — до Родоса, а звідти — до Патари” на південно-західному узбережжі Малої Азії, де, “знайшовши корабля, що плив до Фінікії... сіли й попливли”. У Тирі, де корабель розвантажувався, вони знайшли кількох учнів і провели з ними сім днів. Святий Дух відкрив цим учням, яка небезпека чекає на Павла в Єрусалимі, і вони переконували його не йти туди. Однак апостол не дозволив, аби страх перед стражданнями чи ув'язненням перешкодив виконати його намір.

Наприкінці тижня, проведеного в Тирі, усі брати зі своїми дружинами й дітьми провели Павла до корабля, і перед тим як він ступив на палубу, вони схилили коліна на березі і помолилися: він за них, а вони за нього.

Тримаючи курс на південь, мандрівники прибули до Кесарії і “завітали до дому євангеліста Филипа, одного з семи, і залишилися в нього”. Тут Павло провів кілька мирних щасливих днів — останніх днів на волі, котрою він користувався протягом довгого часу.

Під час перебування Павла в Кесарії “прийшов з Юдеї якийсь пророк, на ім'я Агав. І коли прибув до нас, — говорить Лука, — то взяв пояс Павла, зв'язав собі руки та ноги і сказав: Так звіщає Святий Дух: Мужа, власника цього пояса, отак зв'яжуть юдеїв Єрусалимі й видадуть у руки язичників”.

“Коли ми це почули, — продовжує Лука, — то благали — і ми, і тутешні, — щоб він не йшов у Єрусалим”. Але Павло не бажав ухилятися від обов'язку. Він був готовий іти за Христом у в'язницю і на смерть. “Що ви робите, плачучи й надриваючи мені серце? — вигукнув вік. — Бо я готовий не тільки бути ув'язненим, але й померти в Єрусалимі за ім'я Господа Ісуса!” Розуміючи, що завдали апостолові болю та не змінили його наміру, брати перестали вмовляти його, сказавши: “Хай буде Господня воля”.

Незабаром час короткого перебування в Кесарії закінчився, і в супроводі кількох братів Павло та його супутники вирушили до Єрусалима; їхні серця були засмучені передчуттям прийдешнього лиха.

Ще ніколи апостол не прямував до Єрусалима з таким важким серцем. Він знав, що знайде там мало друзів і багато ворогів. Він наближався до міста, котре відкинуло і вбило Сина Божого, і тепер над цим містом нависла загроза Божественного гніву. Пам'ятаючи, якою сильною була його власна упередженість проти послідовників Христа, він відчував глибоку жалість до своїх заблудних співвітчизників. І все ж, як мало він міг надіятися, що зможе їм допомогти! Той самий сліпий гнів, який колись палав у його серці, тепер з нечуваною силою запалював серця всього народу проти нього.

Він не міг розраховувати на співчуття і підтримку навіть своїх братів по вірі. Ненавернені юдеї пильно стежили за ним і не забарилися поширити недобрі чутки в Єрусалимі — як в усній, так і письмовій формі — щодо нього та його роботи. Навіть декотрі апостоли і пресвітери повірили цим чуткам, не намагаючись заперечити їх та не виявляючи бажання узгодити свої дії з Павлом.

Але всупереч розчаруванням апостол не впадав у відчай. Він вірив: Голос, Який промовляв до його серця, говоритиме і до сердець його співвітчизників; Господь, Якого любили і Якому служили його брати по вірі, об'єднає їхні серця в євангельській праці.