Розділ 31. Прийнята вістка

Посилаючись на власний досвід, Павло зазначав, що, обираючи служіння Христові, він не керувався егоїстичними мотивами, бо на його життєвому шляху зустрічалися випробування і спокуси. “В усьому нас тіснять, — писав він, — але ми не пригноблені; ми в скрутних обставинах, але не впадаємо в розпач; нас переслідують, але ми не залишені; нас принижують, але ми не погублені; ми завжди носимо в тілі мертвість Ісуса, щоб і життя Ісуса проявилося в нашому тілі”.

Павло нагадував своїм братам: як вісники Христові, він та його співпрацівники постійно перебувають у небезпеці. Труднощі, котрих вони зазнавали, виснажували їхні сили.

“Ми, живі, постійно віддаємо себе на смерть задля Ісуса, — писав він, — щоб і життя Ісуса проявилося в нашому смертному тілі. Тому смерть діє в нас, а життя — у вас”. Страждаючи фізично через нестатки й важку працю, ці служителі “носили в тілі мертвість Ісуса”. Але те, що спричиняло в них смерть, несло духовне життя і здоров'я коринтянам, котрі через віру в істину стали спільниками вічного життя. Тому послідовники Ісуса повинні були поводитися обачно, аби своїм незадоволенням та недбалим поводженням не збільшувати тягарів і скорбот працівників.

“Маючи ж той самий дух віри, — продовжував Павло, — згідно з Писанням: Увірував я, тому й заговорив, — ми віримо, тому й говоримо”. Павло був цілковито переконаний у реальності довіреної йому Істини, тому ніщо не могло примусити його перекручувати Слово Боже або ж приховувати власні переконання. Він не шукав багатства, слави чи задоволень ціною пристосування до думки світу. Хоч йому постійно загрожувала мученицька смерть за віру, котру проповідував коринтянам, ніщо не могло залякати його, бо він знав: Той, Хто помер та воскрес, підійме його з могили і представить Отцеві.

“Бо все — для вас, — писав він, — щоби благодать, примножена багатьма, щедро принесла подяку для Божої слави”. Апостоли проповідували Євангеліє не задля самозвеличення. Надія спасти душі спонукувала їх присвятити своє життя цій справи. Саме ця надія не дозволяла їм відмовитися від своєї праці перед лицем небезпеки чи страждання.

“Тому ми, — наголошував Павло, — не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина зітліває, проте наша внутрішня людина оновлюється день у день”. Апостол відчув на собі силу ворога, проте, всупереч ослабленню своїх фізичних сил, він вірно й непохитно проповідував Євангеліє Христа. Зодягнувшись у повну зброю Божу, цей герой хреста продовжував боротьбу. Його бадьорий голос свідчив про те, що він — переможець у бою. Зосередивши погляд на прийдешній нагороді вірних, він переможно вигукнув: “Бо наше тимчасове легке терпіння готує нам понад міру вічну славу, адже ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме — тимчасове, а невидиме — вічне”.

Надзвичайно щиро і зворушливо апостол закликає коринтських братів знову замислитися над неперевершеною любов'ю їхнього Викупителя. “Адже ви знаєте благодать нашого Господа Ісуса Христа, — нагадував він, — що, бувши багатим, заради вас став убогим, аби ви збагатилися Його убогістю”. Ви знаєте, з якої висоти Він зійшов і якої глибини приниження зазнав. Ставши на шлях самозречення і самопожертви, Він не зійшов з нього, доки не віддав Свого життя. На шляху від престолу до хреста для Нього не було перепочинку.

Пункт за пунктом Павло викладав істину, аби читачі його Послання могли усвідомити чудову милість, виявлену до них Спасителем. Зобразивши Христа рівним Богові, Котрий разом з Отцем приймав поклоніння ангелів, апостол простежив Його шлях до найбільших глибин приниження. Павло був переконаний: якби люди усвідомили цю безмежну незбагненну жертву, принесену Величністю Неба, вони звільнилися б від усякого егоїзму. Він показав, як Божий Син залишив Свою славу, добровільно підкорився законам людської природи, а потім принизився як слуга, ставши слухняним аж до смерті, “і до смерті хресної” (Филип'янам 2:8), аби піднести грішну людину від занепаду до надії й радості, до Небес.

Вивчаючи Божественний характер у світлі хреста, ми бачимо милість, ніжність і прощення, поєднані із безсторонністю і справедливістю. Ми бачимо посеред престолу Того, Хто задля примирення людини з Богом поніс на Своїх руках, ногах і боці сліди страждання. Ми бачимо Безмежного Отця, Котрий перебуває в неприступному світлі і водночас приймає нас через заслуги Свого Сина. Хмара відплати, що загрожувала тільки стражданням і відчаєм, у світлі хреста зникає, відкриваючи Божественний запис: “Живи, грішнику, живи! Живіть ті, хто розкаявся й увірував! Я заплатив викуп”.

Споглядаючи Христа, ми затримуємося на березі безмежної любові. Ми намагаємося розповісти про цю любов, але не можемо знайти потрібних слів. Ми роздумуємо про Його земне життя, про Його жертву за нас, про Його служіння на Небі як нашого Заступника, про оселі, котрі Він готує для тих, які люблять Його, і можемо тільки вигукнути: “О, висота й глибина любові Христа!” “Любов не в тому, що ми полюбили Бога, а в тому, що Він полюбив нас і послав Свого Сина як примирення за наші гріхи”. “Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми звалися Божими дітьми! І такими ми є. Світ нас не знає, тому що Його не пізнав” (1 Івана 4:10; 3:1).

Ця любов, немов священний вогонь, палає на жертовнику серця кожного правдивого учня. Саме на землі була явлена Божа любов у Христі. Саме на землі Його діти повинні відображати цю любов через своє непорочне життя. Так грішники будуть приведені до хреста, щоби споглядати Агнця Божого.