Розділ 30. Покликані досягати високих моральних стандартів

Апостол благав коринтян: “Тому, хто вважає, що він стоїть, нехай стережеться, щоб не впав”. Якщо вони стануть хвалькуватими й самовпевненими, не пильнуватимуть і не молитимуться, то припустяться тяжкого гріха і стягнуть на себе Божий гнів. А Павло не бажав, щоб вони зневірилися чи розчарувалися. Він запевняв їх: “Та вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понадміру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати”.

Павло просив своїх братів аналізувати, який вплив можуть справити на інших їхні слова й учинки, і не робити нічого (хоч яким би невинним воно не здавалося), що могло б заохотити до ідолопоклонства чи образити сумління слабких у вірі. “Отже, коли їсте, коли п'єте чи щось інше робите, все робіть на славу Божу. Не вводьте у спокусу юдеїв, греків і Божу Церкву”.

Слова застереження, висловлені апостолом на адресу коринтської церкви, актуальні для будь-якого часу і особливо для наших днів. Під ідолопоклонством він розумів не тільки поклоніння ідолам, але й самому собі, любов до легкого життя, задоволення апетиту і пристрастей. Саме визнання віри в Христа, хизування своїм знанням істини не роблять людину християнином. Релігія, яка задовольняє тільки зір, слух і смак або схвалює потурання бажанням, це не релігія Христа.

Між усіма членами Христової Церкви мають існувати тісні гармонійні взаємовідносини. Порівняння Церкви з людським тілом є вдалою ілюстрацією цих стосунків. “Адже всі ми хрещені одним Духом в одне тіло: чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, — всі одним Духом напоєні. Бо тіло складається не з одного члена, а з багатьох. Якщо скаже нога, що ‘я не рука і тому не належу до тіла’, то хіба через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже, що ‘я не око і тому не належу до тіла’, то хіба через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло є оком, то де слух? Якщо все є слухом, то де нюх? Тепер же, Бог розмістив члени в тілі — кожного з них, як забажав. Якби всі були одним членом, то де тіло? Тепер же — членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: Ти мені не потрібна. Або знову — голова ногам: Ви мені не потрібні... Бог склав тіло так, що нижчому дав більшу пошану, щоб не було поділу в тілі, але щоб члени одні про одних дбали. І якщо страждає один член, з ним страждають усі члени; якщо в пошані один член, з ним радіють усі члени. Ви — тіло Христа, а окремо ви члени”.

Далі у словах, котрі і сьогодні є джерелом натхнення й підбадьорення для всіх людей, Павло змальовує важливість тієї любові, котру мають плекати послідовники Христа. “Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любові не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом. І коли маю пророцтво, осягнув усі таємниці й повноту знання, коли маю повноту віри, так що гори переставляю, але любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усе своє майно, коли віддам своє тіло на спалення, але любові не маю, то жодної користі не матиму”.

Якими б високими ділами не супроводжувалося визнання релігії, якщо серце людини не наповнене любов'ю до Бога та ближнього, вона не є справжнім учнем Христа. Якщо навіть вона володіє великою вірою і силою звершувати чудеса, без любові її віра не має жодної вартості. Вона може бути вельми щедрою, може роздати все своє майно бідним, але якщо при цьому керується не почуттям справжньої любові, а якимось іншим мотивом, то не здобуде прихильності Бога. У своєму запалі людина може навіть прийняти мученицьку смерть, але якщо вона не спонукувана любов'ю, Бог вважатиме її обманутим фанатиком або марнославним лицеміром.

“Любов довго терпить, любов милосердна, не заздрить, любов не величається, не гордиться”. Найбільш чиста радість є плодом найглибшої покори. Найсильніші, найшляхетніші характери формуються на основі терпіння, любові та покірності Божій волі.

Любов “не поводиться непристойно, не шукає свого власного, не спалахує гнівом, не задумує лихого”. Христоподібна любов витлумачує у найпривабливішому світлі мотиви й учинки інших. Вона не виставляє без необхідності їхні помилки, не слухає несхвальних відгуків, а прагне нагадувати про добрі якості інших людей.

Любов “не радіє з несправедливості, а радіє з істини; все переносить, усьому довіряє, завжди надіється, усе перетерпить”. Така “любов ніколи не минає”. Вона не може втратити свою вартість, бо це риса небесного походження. Її власник пронесе її як дорогоцінний скарб ворітьми Божого міста.

“Тепер залишаються ці три: віра, надія, любов; та найбільша з них — любов”.

Дехто з коринтських віруючих відмовився від фундаментальних принципів своєї віри, і це призвело до занепаду моральності. Декотрі зайшли так далеко, що почали заперечувати вчення про воскресіння. Павло протиставив цій єресі дуже ясне свідчення стосовно безпомилкових доказів воскресіння Христа. Він писав, що Христос після Своєї смерті “третього дня воскрес, згідно з Писанням”, після чого “з'явився Кифі, тоді дванадцятьом; після того Він з'явився одночасно понад п'ятистам братам, з яких багато хто живе ще й донині, а деякі спочили. Пізніше з'явився Якову, а тоді — всім апостолам; нарешті з'явився і мені”.

З переконливою силою апостол викладає істину про воскресіння. “Якщо нема воскресіння мертвих, — розмірковує він, — той Христос не воскрес. А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша. Ми ж виявляємося неправдивими Божими свідками, бо засвідчили проти Бога, що Він воскресив Христа, Якого не воскресив, якщо насправді мертві не воскресають. Адже коли мертві не воскресають, то й Христос не воскрес. Якщо ж Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще у гріхах ваших. Тоді й ті, що впокоїлися в Христі, загинули! Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші з усіх людей! Та тепер Христос встав з мертвих, — первісток з покійних”.

Апостол спрямовує думки коринтських братів до переможного ранку воскресіння, коли піднімуться всі покійні святі, “щоб вічно жити зі своїм Господом”. “Ось, — писав апостол, — кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя. Коли ж це тлінне зодягнеться в нетління, а смертне зодягнеться в безсмертя, тоді збудуться написані слова: Смерть поглинута перемогою! Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?... Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа”.

Славна переміна чекає на вірних. Усвідомлюючи, які можливості відкриваються перед коринтськими віруючими, апостол намагався вказати їм на те, що підносить людину над усім егоїстичним і чуттєвим, прикрашаючи життя надією на безсмертя. Він щиро напучує їх бути вірними високому покликанню в Христі. “Тому, мої любі брати, — умовляв він, — будьте стійкі, непохитні, завжди відзначайтеся в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця в Господі не даремна”.

Так, використовуючи рішучі, переконливі слова, апостол намагався виправити ті хибні небезпечні поняття і звичаї, котрі переважали в коринтській церкві. Він говорив відверто, але з любов'ю до цих душ. Через його застереження й докори на них зливалося світло від Божого престолу, викриваючи приховані гріхи, що опоганювали їхнє життя. Як же це світло буде прийняте ними?

Відіславши листа, Павло став побоюватися, аби його зміст не завдав глибоких ран тим, кому він бажав допомогти. Він жахався від думки, що це може викликати ще більшу відчуженість, і часом йому хотілося забрати свої слова назад. Хто подібно до апостола відчуває відповідальність за улюблені церкви й установи, ті можуть краще зрозуміти його пригніченість та самозвинувачення. Слуги Бога, котрі несуть тягар Його справи в наш час, переживають подібні досвіди праці, боротьби, тривоги і турбот, які випали на долю великого апостола. Обтяжений розділеннями в церкві, зустрічаючись із невдячністю і зрадою тих, від кого чекав співчуття та підтримки, усвідомлюючи небезпечне становище церков, у яких гніздилося беззаконня, змушений викривати гріх строгим, проникливим свідченням, він водночас був обтяжений побоюванням за те, що надто суворо поводився з людьми. Із трепетом і хвилюванням очікував апостол повідомлення про те, як була прийнята його вістка.