Розділ 26. Аполлос у Коринті

Продовжуючи свою думку, апостол звертає увагу на спроби деяких людей порівнювати його працю з працею Аполлоса: “Це, брати, відніс я до себе й до Аполлоса задля вас, щоб ви навчилися від нас [думати] не більше від того, що написано; щоб ви один перед одним не підносилися понад іншими. Бо хто тебе виділяє? Що ти маєш, чого б ти не отримав? А якщо отримав, то чому хвалишся, мовби той, що не одержав?” (в. 6-7).

Павло ясно говорить Церкві про ті небезпеки і труднощі, котрі він та його товариші терпляче зносили, служачи Христу. “Навіть тепер, — писав він, — ми голодні та спраглі, голі й биті; ми тиняємося, трудимося, працюючи власними руками. Коли нас ображають, ми благословляємо, коли переслідують — терпимо, коли лають — молимося; ми стали наче сміття для світу, як покидьки для всіх аж досі. Не соромлячи вас, це пишу, але повчаю як своїх любих дітей. Бо хоч маєте безліч учителів у Христі, але батьків небагато; я ж через Євангелію породив вас у Христі Ісусі” (в. 11-15).

Коли слухачі виявляють настільки сильну прихильність до певного улюбленого служителя, що не бажають визнавати працю іншого вчителя, тоді Той, Хто посилає працівників Євангелія як Своїх послів, зазнає безчестя. Господь посилає Своєму народові допомогу не завжди, коли вони цього хочуть, а коли в ній є потреба, бо людина недалекозора і не може розпізнати того, що служить для її найвищого добра. Один служитель рідко володіє всіма якостями, необхідними для вдосконалення Церкви в усьому, чого вимагає християнство. Тому часто Бог посилає їй інших служителів, кожний з яких має те, чого не вистачає іншим.

Таких слуг Христових Церква повинна приймати із вдячністю, як вона прийняла б Самого Господа. Членам Церкви потрібно прагнути здобути якнайбільшу користь із настанов кожного Божого служителя. Істини, викладені Божими слугами, необхідно приймати і гідно оцінювати в покорі й смиренні, проте жодного служителя не потрібно перетворювати на кумира.

Завдяки благодаті Христа, Божі служителі стають вісниками, котрі несуть світло і благословення. Коли внаслідок щирих наполегливих молитов вони отримують дар Святого Духа і прямують уперед, усвідомлюючи тягар відповідальності за спасіння душ, коли їхні серця сповнені запалу намножувати перемоги хреста, тоді вони побачать плоди своєї праці. Рішуче відмовившись від людської мудрості і самозвеличення, вони виконають роботу, відбиваючи напади сатани. Багато душ навернуться з темряви до світла, і буде засновано багато церков. Люди навертатимуться не до служителів, а до Христа. Власне “я” залишиться в тіні, у центрі уваги перебуватиме Ісус, тільки Ісус — Муж Голгофи.

Люди, які сьогодні працюють для Христа, можуть вирізнятися тією ж високою майстерністю і чудовими якостями, що й вісники Євангелія в апостольські часи. Бог сьогодні так само готовий дарувати силу Своїм слугам, як посилав її Павлові та Аполлосові, Силі й Тимофієві, Петрові, Якову та Йоаннові.

За днів апостолів були обмануті душі: вони заявляли, що вірять у Христа, однак відмовлялися виявляти повагу до Його послів. Вони стверджували, що прийняли істину не від людських учителів, а безпосередньо від Самого Христа, без допомоги служителів Євангелія. Вони виявляли незалежний дух, не бажаючи підкоритися голосу Церкви. Таким людям загрожує серйозна небезпека бути ошуканими.

Бог привів до Церкви людей з найрізноманітнішими талантами, призначивши їх Своїми помічниками, аби через сукупну мудрість багатьох здійснювати Свої наміри. Люди, котрі покладаються винятково на сильні якості власного характеру, відмовляючись працювати в єдності з тими, хто має великий досвід у Божій роботі, будуть засліплені у своїй самовпевненості і не зможуть відрізнити істину від омани. Обирати таких людей керівниками Церкви було б небезпечною справою, бо вони триматимуться власних міркувань і планів, не рахуючись із думкою братів. Ворог може легко діяти через людей, котрі самі, постійно потребуючи порад, намагаються власними силами опікати душі, не навчившись покори від Христа.

При виконанні обов'язку небезпечно керуватися тільки власним судженням. Ворог часто змушує людей вірити, що ними управляє Бог, хоч насправді вони діють під впливом миттєвого пориву. Але якщо ми будемо пильнувати, радитися з нашими братами, то отримаємо розуміння волі Господньої, бо обітниця говорить: “Напоумлює покірливих на правду і навчає смиренних путі своєї” (Псалми 24:9).

У першій християнській церкві були також люди, котрі не визнавали ні Павла, ні Аполлоса, вважаючи, що їхнім керівником є Петро. Вони стверджували: коли Господь перебував на землі, Петро був найближче до Христа, тоді як Павло переслідував віруючих. Їхні погляди й почуття були плодом власної упередженості. Вони не виявляли щедрості, великодушності, ніжності — рис, які свідчать про присутність Христа в серці.

Існувала небезпека, що такий дух розділення обернеться для християнської церкви великим злом, і Господь спонукав Павла написати слова серйозного урочистого попередження. Тих, хто говорив: “Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів”, — апостол запитував: “Невже Христос поділився? Чи Павло був розп'ятий за вас, чи, може, ви хрестилися в ім'я Павла?” “Тому хай ніхто не хвалиться між людьми, — благав він, — бо все воно ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє — все ваше! Ви ж — Христові, а Христос — Божий” (1 Коринтянам 1:12-13; 3:21-23).

Павло й Аполлос перебували в ідеальній згоді. Останній був розчарований і засмучений суперечками в Коринті, він не скористався тим, що йому надавалася перевага, не заохочував до подібних настроїв, натомість швидко залишив місце розбрату. Коли Павло пізніше запропонував йому ще раз відвідати Коринт, він ухилився від цієї пропозиції і відновив свою працю там набагато пізніше, коли церква досягла вищого духовного рівня.