Розділ 24. Коринт

Коли апостол збирався залишити місто в пошуках більш перспективного поля діяльності, щиро бажаючи виконати свій обов'язок, Господь з'явився йому у видінні й сказав: “Не бійся, але говори і не мовчи, бо Я з тобою, і ніхто не накинеться на тебе, щоб заподіяти тобі зло, тому що маю в цьому місті багато людей!” Павло розцінив це як наказ залишитися в Коринті та гарантію того, що Господь зростить посіяне насіння. Зміцнившись і підбадьорившись, він продовжував ревно й наполегливо працювати.

Апостол не обмежувався публічними виступами, бо так до багатьох не можна було донести вістку Євангелія. Він багато ходив від дому до дому, користуючись можливістю спілкуватися в тісному родинному колі. Павло відвідував хворих і засмучених, потішав страждальців, підбадьорював пригнічених. У всьому, що говорив і чинив, він звеличував ім'я Ісуса. Так він працював “у немочі, і в страху, і у великому трепеті” (1 Коринтянам 2:3). Він уболівав за те, щоб його вчення носило на собі печать божественного, а не людського.

“Ми говоримо про мудрість досконалих, — писав пізніше Павло, — а не про мудрість цього віку чи правителів цього віку, які гинуть. Але ми говоримо про Божу премудрість, заховану в таємниці, яку відкрив Бог перед віками для нашої слави; її ніхто з правителів цього віку не пізнав, бо коли б пізнали, то не розп'яли б Господа слави. Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його! Нам це Бог відкрив через [Свого] Духа, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, що від Бога, щоб знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом, порівнюючи духовне з духовним” (1 Коринтянам 2:6-13).

Павло розумів, що його сила крилася не в ньому, а в присутності Святого Духа, Котрий наповнював його серце Своїм благодатним впливом, підкорюючи всі думки Христові. Він говорив про себе: “...завжди носимо в тілі мертвість Ісуса, щоб і життя Ісуса проявилося в нашому тілі” (2 Коринтянам 4:10). У вченні апостола центральною постаттю був Христос. “І живу вже не я, — писав він, — а Христос живе в мені” (Галатам 2:20). Його я було сховане; Христос був явлений і звеличений у ньому.

Павло володів красномовністю. До свого навернення він часто намагався вразити своїх слухачів високою майстерністю риторики. Але тепер він залишив усе це. Тепер апостол не захоплювався поетичними образами і химерними ілюстраціями, які задовольняють почуття і живлять уяву, однак далекі від реального життя, натомість намагався з допомогою простих слів донести до сердець слухачів життєво важливі істини. Вишуканий виклад істини може викликати екстаз почуттів, проте надто часто істина, представлена таким чином, не є поживою, котра може зміцнити й укріпити віруючого для життєвих битв. Нагальні потреби, реальні запити душі, що бореться, може задовольнити лише здорове, практичне викладення основних принципів християнства.

Праця Павла в Коринті не була безплідною. Багато душ навернулися від ідолопоклонства до служіння живому Богові, і під знамено Христа стала велика громада. Були спасенні навіть деякі з найбільш розпусних язичників; вони стали живими пам'ятниками Божої милості та дієвості Христової крові, яка очищає від гріха.

Зростаючий успіх проповідей Павла підштовхнув невіруючих євреїв до рішучішого опору. Вони однодушно накинулися на Павла і привели його на суд до Галіона, який на той час був проконсулом в Ахаї. Вороги сподівалися, що власті стануть на їхній бік, як це бувало раніше. Тому вони голосно сердито звинувачували апостола: “Він підбурює людей не за Законом шанувати Бога! ”

Єврейська релігія перебувала під протекцією Риму, і противники Павла сподівалися, що, звинувативши його в порушенні законів своєї релігії, доб'ються його видачі їм для звершення над ним суду та винесення вироку. Вони планували домогтися його смерті. Але Галіон був чесною людиною і не дозволив заздрісним зловмисним євреям ошукати себе. Обурений їхніми фанатизмом і самоправедністю, він вирішив не звертати уваги на висунуті ними звинувачення. Коли Павло приготувався вже виголосити промову на свій захист, Галіон сказав, що в цьому немає потреби. Обернувшись до розгніваних обвинувачів, він заявив: “‘О юдеї! Якби справді був якийсь злочин або велика кривда, то я підтримав би вас у цій справі. Але коли суперечка йде про принципи, про імена та про ваш Закон, розглядайте самі, [бо] в цьому я не бажаю бути суддею!’ І вигнав їх із суду”.

І євреї, і греки з нетерпінням чекали рішення Галіона, і його рішуча відмова від розгляду цієї справи, яка не стосувалася громадського правопорядку, стала для євреїв сигналом до відступу. Сердиті і спантеличені, вони розійшлися. Рішучість проконсула відкрила очі галасливій юрбі, що підтримувала євреїв. Уперше за час праці Павла в Європі натовп став на його бік і на очах проконсула, не зустрівши з його боку заперечень, з лютістю накинувся на найзавзятіших обвинувачів апостола. “Тоді всі [греки] схопили Состена, старшого синагоги, та били перед судом, а Галіонові те було зовсім байдуже”. Так християнство отримало блискучу перемогу.

Павло затримався там ще надовго. Якби апостол залишив у цей час Коринт, навернені в Ісусову віру опинилися б у небезпечному становищі. Євреї намагалися б укріпити позиції аж до викорінення християнства в цій місцевості.