Розділ «1.2. Становлення і розвиток педагогіки як науки про виховання людини»

У радянський період дидактика розвивалася у напрямі пошуку шляхів наукового обґрунтування змісту навчання, вирішення проблеми методів навчання. У 1920-і роки головне практичне завдання полягало у тому, щоб зміст освіти і навчання привести у відповідність з розв'язанням актуальних соціальних проблем і створити нову педагогічну концепцію змісту шкільної освіти. У 1923 році були введені в практику школи комплексні програми. Ці програми ставили за мету позбутися одного з істотних недоліків тодішньої школи, а саме, відрив шкільного навчання від життя, ізольованість навчальних предметів один від одного. В силу багатьох обставин ідея комплексних програм була фактично скомпрометована і на початку 40-х років вони були зняті з використання, а педагоги-теоретики до цієї ідеї більше не поверталися.

Проблема методів навчання привертала до себе багатьох педагогів-дослідників, був досить добре опрацьований дослідницький метод навчання, який має значні можливості для розвитку активності та самостійності учнів, йому навіть приписувалась провідна роль у шкільному навчанні. Значний внесок у розробку багатьох дидактичних проблем зробив відомий радянський дидакт М. Скаткін. Ним були сформульовані такі принципи навчання, як принцип науковості, принцип зв'язку навчання з життям, інші принципи. У 1960-70 роки, спираючись на дослідження видатного психолога Л. Виготського, був зроблений висновок про великі пізнавальні можливості дітей молодшого шкільного віку і переходу на трьохрічний курс початкового навчання (дослідження Л. Занкова), була висунута і обґрунтована ідея про необхідність вивчення основ наук на більш високому рівні узагальнення (концепція Д. Ельконіна, В. Давидова).

Принципово важливим виявилося положення про єдність змістової та процесуальної сторін навчання (В. Краєвський, І. Лернер). Отримав зовсім нове трактування принцип доступності у навчанні (Л. Занков), був введений принцип оптимізації навчально-виховного процесу (Ю. Бабанський).

Пошуки оптимальних умов для розвитку пізнавальної діяльності учнів, їх творчої самостійності привели до виникнення проблемного навчання (І. Лернер, М.Махмутов), впроваджувалося програмоване навчання, досліджувалися проблеми удосконалення класно-урочної системи навчання у поєднанні з індивідуальною та груповою побудовою занять, вводилося тестування.

В останнє десятиріччя актуальними для української дидактичної думки є проблема цілепокладання (структури і класифікації цілей навчання), розробки технологій навчання, системи контролю і оцінювання навчальних досягнень учнів (12-бальна шкала оцінювання), проблеми розвивального навчання у середніх і старших класах, перехід на диференційоване навчання, упровадження модульного навчання, удосконалення організаційних форм навчання, розробка і впровадження нових технологій навчання, розробка та впровадження у шкільну практику нестандартних уроків. Проте сьогодні однією із найважливіших проблем є проблема змісту навчання у сучасній школі. В останній час ми спостерігаємо значне зміщення інтересів науковців і вчителів практиків до проблем педагогічних технологій, удосконалення організаційних форм навчання, в той же час як проблема змісту залишається збоку магістрального шляху розвитку педагогічної науки. А між тим, ще К.Д. Ушинський відмічав, що кожен навчальний предмет розвиває учня настільки, наскільки дозволяє його зміст.