Розділ «1.2. Становлення і розвиток педагогіки як науки про виховання людини»

Цю основу він бачив в антропологічному принципі, над яким саме тоді працював. Теоретичної педагогіки ще не було, а те, що було, можна з впевненістю назвати інструктивно-рецептурною педагогікою. З боку Міністерства народної освіти йшли різні інструкції, вказівки, пропонувалися різні рецепти, рекомендації. З цього приводу він писав про те, що педагогіка перебуває ще не тільки у нас, але й скрізь у повному немовляцтві, і таке немовляцтво її дуже зрозуміле, так як багато з наук, із законів яких вона повинна черпати свої правила, самі ще тільки недавно зробились справжніми науками і далеко ще не досягли своєї досконалості. Отже, оскільки педагогіки як науки на той час ще не було, то й не було що називати наукою. Тут Ушинський мав рацію.

Водночас він розумів, що потрібно було володіти великою майстерністю, бути учителем “від Бога”, щоб в умовах величезної кількості рецептів та різноманітних інструкцій досягати високих результатів у навчанні і вихованні дітей. Тому й вважав він педагогіку мистецтвом, а не наукою.

Другий. Ушинський планував наукову педагогіку побудувати, поклавши в її основу антропологічний принцип. Але до антропології він відносив фізіологічні, психологічні, філософські та соціально-історичні науки, однак психологія, фізіологія, анатомія, соціологія та ін., які на той час були не настільки добре розвинуті, щоб використати їх принципові положення в якості основи наукової педагогіки.

За антропологічним підходом у вихованні педагогіка – це сукупність правил навчання і виховання, які випливають з інших наук, тому він не бачив місця педагогіці як науці, а розглядав її як мистецтво навчання і виховання, можливо саме тому і не визначав її об'єкт і предмет, а вираз: людина як предмет виховання скоріше всього окреслює предметну область діяльності – людина з боку її виховання.

Третій. Ушинський жив у дев'ятнадцятому столітті, коли вже було написано ряд відомих педагогічних творів і серед них “Велика дидактика” Я.А. Коменського. На нашу думку є всі підстави вважати, що Ушинському не була відома “Велика дидактика”, хоча перебуваючи у довготривалому європейському відрядженні він міг чути про існування цього твору. Жодного разу він не посилається на нього, навіть не згадує прізвища автора цього твору. І в цьому немає нічого дивного, як і немає його вини, адже праця великого педагога спочатку була надрукована латинською мовою, яку мало хто знав, а тому вона фактично не була у науковому і практичному вжитку у Європі упродовж двох сотень років. Це сьогодні нам важко це зрозуміти, але це так, у Європі до кінця вісімнадцятого століття про неї ніхто не згадував, як ніби-το її взагалі не існувало.

У Росії педагогіка не була настільки розвинутою галуззю знань, щоб вважати її наукою. Проте, Ушинський дуже добре розумів, що він стоїть у фундаменті майбутньої науки. Текстовий аналіз його праць дає підстави для висновку, що не декларуючи педагогіку як науку, він використовував цілу низку педагогічних наукових положень, розробляв її як теорію навчання і виховання, як теорію освіти, що має не тільки пояснювальну, але й прогнозувальну силу.

Заслуговує на увагу і така думка: в основу дидактики, а фактично, всієї педагогіки Я.А. Коменський приклав принцип природовідповідності, надавши йому статус педагогічної аксіоми. Ушинський же в основу своєї педагогіки планував покласти антропологічний принцип. Кожен з них намагався покласти в основу побудови однієї і тієї ж науки різні за змістом і суттю принципи. Це не могло б пройти повз увагу Костянтина Дмитровича, якби праця Коменського була йому відома, а отже, це було б відображено у його педагогічних творах.

Четвертий. Уважне вивчення всієї статті показує, що говорячи про педагогіку і медицину, він мав на увазі не тільки ці галузі як області науки, але й як широку педагогічну і медичну практику. Тобто в розумінні Ушинського і медицина, і педагогіка в широкому значенні цих слів включають і теорію, і практику, мистецтво. Вже сам цей факт не дозволяв йому педагогіку назвати наукою у строгому значенні цього слова.

Якщо ж прийняти думку, що педагогіка – це мистецтво, то ми прийдемо до суперечності, адже істинне мистецтво спирається на науку, інакше воно не може бути мистецтвом у найвищому значенні цього слова. Той же Ушинський говорячи про медицину писав, шо мистецтво лікування вже декілька віків спирається на науку.

Варто відзначити, що й сьогодні і не так вже й рідко педагогіці взагалі відмовляють у праві називати себе самостійною наукою. Ще є психологи, філософи, соціологи, та й представники точних наук з середовища учених чи інститутських викладачів, які скептично сприймають твердження, що педагогіка – серйозна наука про виховання людини. Ну що це за наука, коли вона сама не може визнати: наука вона чи мистецтво, що є її об'єктом і предметом вивчення та ін. – ось суть того докору, який адресується педагогіці як науці. І мало кого хвилює, що нею займалися кращі представники людства, своєрідна окраса роду людського (Коменський, ... Ушинський, Макаренко, Сухомлинский і тисячі інших імен, записаних у світову скарбницю людської цивілізації). Можна напевно зробити висновок, що очевидно не так просто і в сьогоднішньому педагогічному господарстві поставити крапку над і.

В останньому десятиріччі двадцятого століття педагогічну науку всі повально звинувачували в тому, що педагогіка стала “бездітною”. Ніби безпідставне і безглузде звинувачення. А проте частка правди у цьому є. А як ще можна зрозуміти те, що у всіх підручниках і посібниках з педагогіки можна було прочитати: педагогіка – наука про виховання. Як ніби-το виховання – це щось таке, що в однаковій мірі має відношення до людини, до тварини, дерева, будинку, комах тощо. При такому визначенні педагогіки в центр уваги попадає самодостатній феномен: виховання. Акцент падає на саме явище, на процес, на діяльність, взяті самі по собі, абстрактно, голо. Можна зауважити: адже зрозуміло, що мова йде саме про виховання людини. Так, правильно. Але ж і школа за своєю природою мала б бути своєрідним храмом для дітей, а на практиці сталося так, що цей храм, як виявилось, був потрібний для самого храму, а не для дітей. Говорили і писали про виховання, а людину тримали в “умі”, а потім і зовсім забували. На жаль це ще не історія, бо у багатьох підручниках і посібниках з педагогіки нашого часу, які як крапля води копіюють один одного не тільки за змістом (це стало вже неписаним правилом впродовж не одного десятка років), але й за формою, так і написано. І тому треба погодитись, що у трактуванні: педагогіка – наука про виховання так і тхне бездітністю.

Твердження, що педагогіка – наука про виховання людини безумовно правильне, воно окреслює область предметної діяльності, яка пов'язана з передачею молодшому поколінню того соціального досвіду, який був накопичений попередніми поколіннями. Можна стверджувати, що це визначення предмета педагогіки на дуже загальному рівні... Починаючи з часів Коменского таке уявлення про педагогіку задовольняло усіх, у тому числі і спеціалістів-професіоналів, педагогів.

Однак, у суспільстві, у природі, у пізнанні діє один із все- загальних законів розвитку, який стверджує, що розвиток іде від загального до часткового, від форм однорідно-простих, глобальних і цілісних до форм різнорідно-складних і внутрішньо- розчленованих. У силу дії цього закону в другій половині минулого століття спостерігалася значна диференціація наук. На стику, на межі двох наук з'явилось багато нових. Ці нові науки “відщіпували” від основної науки свої області предметної діяльності, отже формували власні предмети вивчення за рахунок звуження, а отже, і конкретизації предметів вивчення основних наук, тим самим звужуючи і конкретизуючи предмет вивчення основної науки. Під дію цього закону попала і педагогіка.

Однак, у світі все тече, все змінюється, розвивається, набуває нових рис і якостей. Зміна, розвиток – єдина якість, яка справедлива для всіх часів і епох. Колись педагогіка і сама виділилась у самостійну науку з філософії, окресливши свій предмет вивчення як виховання людини.

У сучасній педагогіці область предметної діяльності залишається такою, як і раніше: виховання людини у широкому значенні, тобто об'єктом вивчення педагогіки є людина як предмет виховання. Людина перебуває у різноманітних стосунках з іншими людьми у різних відношеннях з оточуючим світом. Ці стосунки і відношення є результатом різноманітної і складної діяльності людини.

Одна з найважливіших особливостей сучасної науки полягає у висуненні на передній план завдання структурного дослідження об'єктів і розгляд їх як складних систем взаємозв'язаних між собою елементів, які утворюють певну цілісність. Це зумовлено, насамперед, сучасним розумінням предметів наук. Як пишуть філософи, в даний час вже недостатньо визначати, наприклад, фізику як науку про фізичні явища, а хімію як науку про хімічні явища. Предметом наук виступають складні системи взаємодіючих елементів або підсистем. У фізиці – це атоми, атомні ядра, які взаємодіють із відповідними полями, у хімії – це молекули і системи молекул, в астрономії – це планетні і зіркові системи, галактики і метагалактики, у біології – білкові молекули, молекули ДНК, клітина тощо, у суспільсвознавстві – суспільство, суспільне життя і т.д. Система понять і категорій кожної із наук є не чим іншим, як відображенням об'єктивно існуючих матеріальних систем.

Зазначимо, що в деякій педагогічній літературі предметом педагогіки називають освіту як цілеспрямовано створену, об'єктивно та автономно існуючу дійсність, як систему, закони і закономірності їі функціонування. Проте наш аналіз цього визначення показав наступне: таке формулювання предмета педагогіки явно страдав однобокістю, оскільки воно не конкретизує саму дійсність. До того ж не зрозуміло, про функціонування яких законів і закономірностей йдеться: автономно існуючої дійсності чи системи. Суть цього зауваження в наступному. Поняття системи скрізь і всюди використовується і як метод, і як засіб дослідження, і як своєрідний інструмент дослідження, ніякого іншого тлумачення воно не має. Якщо є деяка цілісність, то її ми можемо розглядати як систему, але можемо і не розглядати, це залежить від тих завдань, які хоче розв'язати дослідник. Тому вводити в означення поняття системи і робити наголос на ньому просто некоректоно. Хоча інколи у різних назвах і використовуємо термін системи, але тим самим ми хочемо підкреслити те, що цей об'єкт є цілісним і має багато ознак, аналогічних системним.

Якщо ж знову повернутися до вище наведеного визначення предмета педагогіки, то невідомо, що собою являє та дійсність, яка має системні властивості. Це визначення можна було б доповнити так, що це дійсно об'єктивно та автономно існуюча дійсність, що відображає передачу добутого попередніми поколіннями соціального досвіду молодому поколінню. У розкритті питання про об'єкт і предмет педагогіки ми виходимо з того, що дослідник може не лише вибирати об'єкт дослідження, але й формувати його. Все залежить від обсягу тієї інформації, від тих знань, якими він володіє про цей об'єкт. Відповідно до цього він формує об'єкт свого дослідження і вибирає предмет дослідження. Як правило в таких випадках об'єкт дослідження дещо звужується, відповідно до цього деталізується і предмет дослідження. Іншими словами, при такому підході до встановлення об'єкта вивчення є велика ймовірність охопити пізнавальною діяльністю не всю зазначену досліджувану область, а лише її частину, розраховуючи нате, що суб'єкт пізнання вже володіє певними знаннями про цю пізнавальну галузь.

Виходячи з вищезазначеного об'єктом педагогіки є штучно створене соціальне за своєю природою цілісне утворення, яке представляє собою процес і результат підготовки молодого покоління до життя у формі передачі того соціального досвіду, який був нагромаджений попереднім поколінням, а його предметом – закономірності функціонування цього утворення.

1.2.3. Комплексний характер науки про виховання людини.