Розділ «1.2. Становлення і розвиток педагогіки як науки про виховання людини»

Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який засновано на народній мудрості та виражено у прислів'ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. “Чого Івась не навчився, того Іван не знатиме”, – у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбільшою користю проходить у ранньому віці. За словами того ж Я.А. Коменського, “вона тільки у цьому віці і може проходити” [6, с. 208]. Чітка і зрозуміла думка: “Краще один раз побачити, ніж сто разів почути” не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Необхідною умовою розвитку суспільства є передача з покоління в покоління узагальненого в різних видах людської діяльності досвіду. Молодше покоління людей не тільки засвоює цей досвід, а й з часом розвиває, розширює і збагачує його. Це у свою чергу забезпечує прогрес усіх сторін суспільного життя, розвиток суспільства в цілому.

Однак, суспільство складають людські індивіди, а тому засвоєння і розвиток узагальненого людського досвіду кожним конкретним індивідом – це індивідуальне акумулювання ним цього досвіду і на цій основі розвиток його сутнісних (творчих) людських сил. Проте передача, засвоєння і розвиток суспільного узагальненого досвіду – це вічна проблема людства, яка залишається актуальною стільки, скільки живе саме людство.

На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди виступає два процеси: з одного боку – пізнання оточуючого світу, а з другого – навчання підростаючого покоління. Завдання пізнання – відкриття нових фактів та законів розвитку об'єктивного світу, завдання навчання – озброїти людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Тому важливо не тільки розкрити закономірності процесу навчання, тобто встановити, як вчити, але й не менш важливо, що вчити, які знання, який досвід, що з накопиченого наукою потрібно передати наступному поколінню

Навчання, виховання, розвиток людини – єдиний, цілісний процес, а педагогіка – наука про цей цілісний процес. Тому дидактика є частиною педагогіки. Її виокремлення як частини складного цілого – це всього лише метод, а точніше, прийом, який служить одній єдиній меті: заглибитись у процес навчання і вивчити його закономірності, щоб потім, у цілісному навчально-виховному процесі якнайкраще використати їх для формування особистості людини. Однак розгляд дидактики як частини педагогіки визначає дуже вузьку область її дії – проблеми змісту навчання, процесу навчання, залишаючи інші процеси – виховання, розвиток під час навчання ніби збоку. Водночас розгляд дидактики як однієї із педагогічних наук передбачає дослідження і того, як у навчанні одночасно вирішуються і завдання розвитку, і виховання людини. Тому сьогодні дидактика – це не лише теорія навчання, сучасна дидактика – це теорія освіти і навчання, це теорія цілісного навчально-виховного процесу.

Дидактика, як наука, бере свій початок з видатного твору Яна Амоса Коменського “Велика дидактика” [6]. Звичайно, практика виховання існувала вже й тоді, коли ніякої скільки- небудь систематизованої педагогічної теорії ще не було. І до Я. Коменського були школи, у них навчалися діти і їх вчили вчителі, а педагоги писали свої трактати та розмірковували про проблеми школи і освіти. Проте, доля випала саме Я. Коменському стати фундатором наукової педагогіки. Прослідкуємо, хоча б схематично, лінію розвитку дидактики від її зародження до наших днів.

Уперше педагогічна думка зароджується в системі філософії стародавнього Сходу, в Єгипті, Китаї, Індії. Особливого розквіту філософія досягла в Афінах. Великий давньогрецький філософ Демокріт (нар. 460 до н.е., помер – невідомо) створив узагальнюючі праці в усіх галузях сучасного йому знання. “Пізнай самого себе” – цей старовинний вислів Сократ (470-399 до н.е.) нагадував своїм співрозмовникам постійно.

Першу цілісну педагогічну систему, побудовану на широкій філософській основі, створив Платон (427-347до н.е.) (педагогіка була одним із розділів його вчення про державу). Проте вона була нежиттєздатною і якихось помітних слідів у теоретичній і практичній педагогічній науці не залишила.

Один з найбільших мислителів світу, великий Арістотель (384-322 до н.е.) теж вніс значний вклад у розвиток поглядів на навчання і виховання. Виховання, на його думку, повинно забезпечити гармонійне поєднання фізичного, морального і розумового розвитку людини. Він вимагав враховувати вікові особливості дітей і був переконаний, що виховання має бути справою не приватною, а державною. На його думку, людина від природи дістає лише зародки здібностей, які вона може розвинути вихованням.

Значний теоретичний педагогічний спадок залишив римський філософ Марк Фабій Квінтіліан (35-96 н.е.) – перший з теоретиків педагогіки. Він вважав, що майже всі діти мають здібності до навчання, яке пропонував починати щонайраніше. Квінтіліан розробив цілісну систему дидактичних рекомендацій, обґрунтував вимогу врахування індивідуальних особливостей учнів, розглянув проблему співвідношення між природою людини і вихованням та проблему їх взаємозв'язку, сформулював висновок про те, що на ранній стадії розвитку дитини все вирішують природні дані дитини, а для вищого ступеня розвитку співвідношення вже інше. Школа, якою він керував, стала першою у Римі, яка отримала статус державної, оскільки на її утримання держава виділила значні кошти.

В історії людської цивілізації XIV-XVI століття залишило свій слід як епоха Відродження. Це була найвеличніша із революцій, які до того часу знало людство. Батьком експериментальної науки став Ф. Бекон (1561-1626). Він уперше в науці розробив індуктивний метод пізнання, увів свою класифікацію наук, у якій педагогіка мала своє місце, тобто педагогіка вже була виділена як самостійна наука, хоча предмет її вивчення був окреслений дуже невизначено.

Першим, хто розробив педагогіку як відносно самостійну галузь теоретичного знання (головним чином дидактику) з чітким розумінням предмета дослідження, був, як про це говорилось вище, Ян Амос Коменський. Без сумніву, він був одним з найвідоміших педагогів-теоретиків Західної Європи й одним з найдосвідченіших учителів свого часу. Проте, своє слово сказав той час, у який жив і творив великий педагог. За словами самого Я. Коменського, на той час було нагромаджено багато різноманітного освітнього матеріалу. Невизначеність завдань освіти, обсягу і змісту освітнього матеріалу, а, отже, і правильного методу навчання, зумовили необхідність всю справу навчання і виховання поставити на наукову основу. Крім того, епоха Відродження відкрила перед людиною незвідані світи: світ природи, світ історії і світ людини. Потрібно було наявні знання про ці світи звести в єдину систему, зробити, якщо і не предметом вивчення, то, принаймні, придатним хоча б для ознайомлення з ними учнів. Нарешті, ще один аспект життя тодішньої школи: вона була засиллям нудьги, фізичних знущань над учнями, примітивного змісту. Потрібно було шукати відповіді на поставлені питання.

Час покликав Я. Коменського. Своєю “Великою дидактикою” він дав відповіді на багато з поставлених життям питань і визначив орієнтири для пошуку відповіді на всі інші педагогічні питання. У своїй творчій праці Я. Коменський сповна використав досвід, який на той час мало людство у справі навчання і виховання. А він, цей досвід, був значний. Я. Коменський узагальнив наявний досвід застосування елементів класно-урочної системи навчання, розробив струнку теорію цієї системи, ввів принцип природовідповідності як аксіому педагогіки, висунув ряд правил навчання, дав відповідь на питання, пов'язані зі змістом, методами, засобами та організаційними формами навчання.

Виходячи із беконівської філософії Я. Коменський вважав, що в основі практики навчання повинно бути пізнання речей і явищ, а не заучування чужих спостережень і чужих суджень про них. Судження авторитетів про них не можна вважати єдиною основою навчання. Необхідно вчити на основі доведення, за допомогою зовнішніх відчуттів і розуму.

Свою педагогічну систему Я.А. Коменський створював у час, коли була дуже гострою боротьба між капіталізмом, що народжувався, і феодалізмом, що відживав. Тому й не дивно, що його “Велика дидактика” була забута майже на два століття. Звичайно, педагогічні погляди таких просвітителів, як англійський філософ, педагог, психолог Джон Локк (1632-1704), французькі просвітителі – видатні мислителі свого часу Монтеск'є (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Кондильяк (1715-1780), Гольбах (1723-1789), Гельвецій (1715-1771), Дідро (1713- 1784, Руссо (1712-1778), які жили і творили після Я. Коменского, теж залишили після себе дуже помітний слід у науковій скарбниці людства, в тому числі й у педагогіці. В одному з листів невтомний працелюб Дідро писав: “Якщо Даламбер бескінечно краще від мене вміє розв'язувати диференціальні рівняння, то я можу набагато краще формувати душу, виховати її, внушити їй міцну і глибоку любов до істини, до доброчестя”, а великий Руссо своїм твором “Еміль, або про виховання” набагато випередив час.

Наступні кроки у розвитку дидактики пов'язані з уточненням положень Я. Коменського, а, в певній мірі, і з їх корекцією. І тут на перший план виступає діяльність видатного швейцарського педагога Й.Г.Песталоцці (1746-1827). Звичайно, Й. Песталоцці у педагогіці йшов своєю дорогою, але він вже знав “Велику дидактику”, опирався на неї. У багато положень Я. Коменського він вніс свої корективи. Кожне своє передбачення, педагогічне судження чи умовивід він намагався перевірити шляхом кропітких експериментів. Й. Песталоцці вперше здійснив спробу об'єднати навчання і продуктивну працю так, щоб ця праця служила вихованню. Ідея розвитку розумових здібностей дітей під час навчання і до нашого часу стала своєрідним прапором передової педагогічної думки, недарма К. Ушинський її назвав “великим відкриттям Й. Песталоцці”. Вклад великого швейцарського педагога у дидактику надзвичайно великий.

Я. Коменський, наприклад, принцип природовідповідності розглядав як природонаслідування, тобто як відповідність зовнішнім формам природи. Й. Песталоцці, навпаки, природо- відповідність розумів як відповідність усіх дій учителя природі дитини, тобто акцентував увагу на внутрішній бік природовідповідності. Якщо Я. Коменський розумів наочний як такий, якому можна дати механічний чи геометричний образ, то Й. Песталоцці під наочним розумів, як зведення до елементарного.

Наступний крок у розвитку дидактики зробив видатний німецький педагог А. Дістервег (1790-1866). Крім того, що він пропагував і поширював вчення Й. Песталоцці, він ввів принцип культуровідповідності, який доповнює принцип природовідповідності і який вимагає вивчати і враховувати потреби суспільного розвитку. Він розкрив необхідність активного начала у засвоєнні учнями знань, показав взаємозв'язок, взаємообумовленість правил і принципів навчання, їх відносність, податливість, варіативність. Це йому належать слова: “Істина перебуває у вічному русі разом з людським родом. Ніщо не постійне, окрім змін”.

Дуже вагомий внесок у розвиток педагогіки взагалі і дидактики, зокрема, зробив великий вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870). Він по праву вважається нашим педагогічним генієм. Проживши всього неповних 47 років і присвятивши педагогіці менше половини свого життя, він вніс неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової педагогічної думки. К. Ушинський заклав основи нашої педагогіки. Ним написані підручники для початкової школи, які, як його “Рідне слово”, перевидавалися багато разів. Він фактично створив вітчизняну теорію уроку і класно-урочної системи навчання.

Значний внесок у розвиток дидактики вніс П.Ф. Каптєрев (1849-1922) та інші представники світової і вітчизняної педагогічної думки.