Розділ 28 Демон

Демон

Зізнаюсь вам: у той похід ми йшли як на спацер. Козаки знову бунтували, і нам у черговий раз доводилося гасити той бунт їх власною кров’ю. Ніхто з вельможної шляхти не мав тоді сумнівів, що побити козаків цього разу буде ще легше, ніж минулого, а дурного Хмельницького ми зловимо і посадимо на палю. Разом із Хмельницьким назавжди мало зникнути й козацтво, а з ним – і Україна…

Отож, поверх гусарських латів я одягнув шовковий плащ із золотою застібкою, під сідло, замість попони, кинув шкуру гепарда, а до боку пришпилив коштовну шаблю, руків’я якої було обсипане дорогоцінним камінням. Рушили. Мої слуги за мною везли вози, навантажені добром: у тім поході я мусив почуватися комфортно, так що взяв навіть улюблений нічний горщик, якого завше тримав біля ліжка у своєму наметі. Гарний такий був, із вилитими золоченими купідончиками замість ручок. Ті купідончики із замилуванням слухали й дивилися на мене щоранку, коли я пісяв у цю вазу. Мої придуркуваті друзі Лихо і Біда не раз брали мене на кпини через тих купідончиків, кілька разів намагалися відірвати їх, усе норовили запхати туди свої морди, щоб нахаркати, або пуцьки – щоб надзюрити. Ух, як же це мене дратувало: тоді я гнав геть із шатра цих ґевалів із найгіршими прокльонами та все нагадував, що лайдак мусить ходити сцяти надвір, як пес, і тільки вельможний пан має високе право попісяти у таку вишукану нічну вазу.

Цей горщик пропав у цім поході, як і решта мого добра… А спершу все так добре починалося: ми вішали козаків, рубали їм руки, виколювали очі, віщуючи козацтву швидкий кінець. Та раптом уся Україна повстала… Побачивши таку силу, ми кинулися навтьоки, погубивши не тільки свої намети, вози та нічні горщики, але й коштовні шаблі, прикрашені дорогоцінним камінням. Козаки пустили нам навздогін великого червоного півня, що догнав нас і так клюнув у сраку, що панство стрималося аж під Замостям…

З-за високих фортечних мурів ми виглядали і бачили, як люди з радістю зустрічали новий час, у якому не буде ні панів, ні ксьондзів, ні панщини. Не були вже кріпаками, холопами та псячою кров’ю – крила розпустилися за їхніми спинами. Білі крила…

Диявол рвав і метав… Завдання нам було поставлено чітко: треба було нейтралізувати Хмеля, повернути старий лад і відбудувати колишню систему.

Поляки не хотіли так просто віддавати свої володіння козакам – і цим ми збиралися скористатися. Король зібрав нову, ще більшу силу, аби знову підкорити собі Україну. Знову пішли криваві бої, тяжчі за попередні. Скільки тисяч років живу, а ще не бачив, щоб люди так мужньо билися за свою свободу. І вони вистояли, хоча великий кусень української землі відійшов полякам: частина Поділля, Волинь, Галичина…

Далі Хмельницький уклав угоду з царем московським, щоби гуртом тиснути ляхів і татар та відбити всі українські землі.

Знову Хмельницький стояв під Львовом – поляки ж із коронним своїм гетьманом відступили далі і стали під Кам’янобродом, використавши для свого захисту Городок, ніби щит. Так ми вкотре опинилися в місті над Верещицею.

Навчений важкими часами, я вже не цурався жити просто неба, їсти, що дають, і срати по корчах. Слід на дупі від червоного когута болів і досі. Я з болем у серці дивився на спалені стіни Городоцького замку, котрого так і не відновили і який зараз височів обвугленою пусткою над греблею і ставом.

Того вечора я зі своїми друзяками пішов в обхід міста, тиняючись понад ставом та річкою, в надії рознюхати плани козаків. Було б добре взяти «язика». До того ми добряче потрусили місцевих хлопів, але ті мовчали, немов набрали в рот води.

Вечоріло. Понад Верещицею блукав густий туман, десь кричав птах. Затяжні вересневі дощі уже перейшли, у край повернулося літо. Правда, не справжнє – «бабине». Хоча більшість листя на деревах залишалося зеленим, осінню вже пахло добре: хлопи закінчували звозити до комор і стодол врожаї і на чорних полях палили сухе бадилиння. Оцим димом з городів і пахла нам осінь… Українська осінь, яку ми ризикували більше не побачити.

Козаки щось задумали, я знав це. Ми прочісували прибережні очерети, намочивши чоботи густою вечірньою росою. Я був уважним і обережним, постійно гаркав на своїх товаришів, аби не теревенили і також були пильними…

Жінку я побачив ще здалеку і став спостерігати за нею. Вона йшла з боку передмістя, весь час сторожко оглядаючись. На плечах мала коромисло й відра, проте навряд чи вона б ризикнула о такій порі піти по воду, навіть як би мала висохнути від спраги. Тут щось інше. Очевидно, удача нам посміхнулася.

Це була Марія. Вона спустилася з гори в ярок, а вже звідти видерлася вгору. Я мав намір прослідкувати, а потім схопити їх на гарячому.

– Сидіть тихо, – наказав я своїм товаришам.

– Пізно, – гигикнув Лихо.

Я озирнувся: Біди поруч не було. Цей придурок постійно тягнув мальвазію зі своєї фляги і мав уже добряче залиті очі. Гівнюк! Він завжди завдавав мені клопотів, коли насмокчеться оковитої, шляк би його трафив!

Біда вигулькнув з туману в добрих традиціях бісівського світу – як мара. Жінка, ставши перед ним, аж струсилася з переляку. Остовпіла. Навколо самі чагарники, дерева і бур’ян – жодної людини. Ні втекти, ні на поміч покликати. Біда відчув її страх, вишкірився.