Розділ 28 Демон

– Де ж ти, голубонько, йдеш сама серед ночі? Не лячно тобі? Дай-но мені свої коромисла – допоможу. – Тут мій товариш по-звірячому вишкірився.

– Маю помічника – там чоловік на мене чекає! – відповіла жінка.

– Брешеш, голубонько. Твій дурний хлоп певно десь спить п’яний… Дай-но мені бузі.

Він спробував обійняти її, але вона його різко відштовхнула, покидала на землю відра і стиснула в руках коромисло. Біда, як міг, голосно зареготав, тоді враз напустив на себе свою страшну гримасу і пішов просто на Марію.

Я вже зробив порух, щоби втрутитися, як враз спинився: якась тінь ковзнула поміж верболозом – вмить позаду ґвалтівника вискочив козак. Мій побратим і оком не встиг кліпнути, як той ухопив його однією рукою за бари, а другою так гахнув у щелепу, що того підкосило, – і він рухнув на землю.

– Іване, – з тривогою вимовила Марія, кинула коромисло і підійшла до нього. Він обійняв її.

– Маріє! Пробач мені, не треба мені було тебе просити, аби прийшла. Та я дуже вже хтів тебе побачити…

– Івась і Марися… Як це сентиментально…

Ми вийшли зі своєї схованки й оточили закоханих, наставивши на них рушниці. Іван глянув на мене вовком, продовжуючи обіймати свою малжонку.

– Чого вам треба?

– Нам? А ти, збую, що тут шукаєш? Хмель тебе послав? Кидай свою шаблю – підеш з нами. І курву свою бери.

– За курву – зуби виб’ю! – пригрозив дурний хлоп, та я тільки засміявся: він зараз був не у тому положенні, щоби мені погрожувати. Ну, принаймні я так тоді думав. Дарма. Мене чимось огріли ззаду по шиї, так що я не втримався на ногах і впав. Спробував підвестися, але мені знову садонули, цього разу по ребрах. Козаки наскочили нізвідки і почали щосили бити кульбаками від рушниць і копати чобітьми. Я закрив голову руками, скулився і принишк. Своїми підбитими очима тільки побачив, як підійшов Іван і щосили зацідив мені в пащеку.

– Це тобі за курву!

Таки стримав свою обіцянку, сволота: я відвернувся і на зелену травичку виплюнув два передніх зуби разом з кров’ю.

– Досить з них, – наказав Іван, і побої враз спинилися. – Тягніть до човна.

Нас пов’язали, позатикали роти якимись шматами й поволокли до берега, де був пришвартований великий рибальський човен.

– Диво: полковник послав нас по «язика», а «язик» сам прийшов до наших рук, – почув я їхню розмову, і сумнівів у мене не лишилося: козацькі розвідники, а Іван – їхній отаман. Ото ми влипли. Мої друзяки, певно, також зрозуміли, що їх чекає, і почали вириватися, та їх тут же «загасили» важкими ударами кулаків та чобіт.

– Ух, гаспидське насіння, мені аж парко стало. Їй-богу, чуприна змокріла. Ніби не пана молотиш, а чорта з пекла, – мовив один з козаків, розтираючи кулаки й важко дихаючи.

– А ти, Східняче, чортів даремно не згадуй, а то вискочить зараз із очерету – повні шаровари накладеш! – гукнув котрийсь збоку.

– Х-хе, та щоб я, Східняк, та чорта боявся? Хай би тільки посмів потикнутися – такого перцю всиплю… – Тут він глипнув на мене. – А ти чого вирячився?