Розділ 28 Демон

Знов пішли в рух тяжкі козацькі кулаки й чоботи, посипались нові побої, віхою яких став важкий удар, від якого мої бебехи аж у клубок скрутило і глухий стогін вирвався з моїх уст.

– Отак тобі. Будеш знати, вражино…

Нас покидали на днище човна очима додолу. Самі посідали також, а оскільки ми займали днище, то ноги поставили просто на нас. Чекали. Навкруги було тихо.

– Щось довго наш отаман… – мовив один з козаків.

– Хіба ж дивина – стільки часу жінки не бачити. Нехай собі поворкочують…

Знову чекання, мовчанка.

– Ти ж, Східняче, ніби побратим з нашим отаманом. Піди-но поможи, а то, певно, сам не впорається, – знову впівголоса сказав якийсь жартівник.

– Зараз я тебе як упораю, ковінька твоя перековінька, що і в шароварах не винесеш! – зло гаркнув Східняк. – Сказано ж: нехай побудуть!

Знову чекання, мовчанка, і тільки чути легеньке хлюпотіння за бортом човна.

– А гарна ж, їй-богу, в Івана жінка, – знову мовив котрийсь із козаків. – Та й узагалі тут, під Львовом, дівки дуже смачні з виду.

– А мені все одно більше наші, слобожанські, до вподоби, – підкинув Східняк уже добрішим голосом.

Тут до човна хтось підійшов, наскільки я зрозумів, лежачи додолу пикою, то були Іван з Марією.

– Марія мусить з нами піти – в околиці повно роз’їздів. Певно, тих чотирьох уже шукають, – сказав отаман.

– Чом би й ні? Скільки ж то наших дівчат обрізають собі волосся, перетискають груди, вдягаються в чоловічий одяг і йдуть до Хмельницького, аби разом з чоловіками своїми битися на народну волю? Знайдемо якусь шапку й шаровари – чим не козарлюга, ковінька його перековінька? – пробасив Східняк і взявся за весло.

Іван з Марією сіли в човна, і той тут же відбився від берега. Я знав, що мене чекає у козацькому таборі, тому добре тримав матню у жмені й калатав зубами. Та нічого, хоч диявол і не добрий, та якось допоможе вирватися з козацьких рук.