Розділ 64 Ангел

– Геть від неї, нечестиве кодло!

Чорні відскочили, затрусилися.

– Знову ти, Міша? – прохрипів Недоля.

– Скільки разів можна повторювати: не Міша я – Михайло! А ще раз так назвеш – голову відрубаю.

– Добре, – погодився диявол. – Вона ваша. Марія нікого не здала, вистояла. Визнаю. Тільки затямте: такої, як Марія, більше не буде і рід її скоро згасне! Дозвольте нагадати, що вона свого Івана так і не врятувала.

Тут він зареготав із безсилої люті, його ж друзяки посунули на нас.

– Ви ж знаєте правила, хлопці. Вона витримала, не піддалася, тому лапи геть, а то Михайло обрубає, – я став перед чорними. Враз світло почало підсилюватися – вставало сонце. Нечисті шугонули хто куди, Марія ж поволі почала підноситися догори. Раптом усе зникло – і тільки сонце все вище й вище підіймалося над цією землею…

Навкруги панувала тиша. Вранішня прохолода підсилилася. Небо проясніло – жодного знаку грози, що панувала тут минулої ночі. Михайло почав оглядати свій заляпаний одяг, заходився чистити куртку.

– Ти вірив, а я ні, – сказав я, стоячи поруч із ним та дивлячись на сонце. Воно і далі підіймалося, граючись своїм промінням на гладі Городоцького става. Парк спав. Дрімали алеї, залиті дощем, що падав уночі. Там далі поволі прокидався Городок, готуючись до нового робочого дня.

– Якби я не вірив, то вже б мене чорні давно замордували.

– Що ж, ходи, Михайлику, маємо ще багато роботи, – поплескав я його по плечу і пішов алейкою. Товариш потяг вайлувато за мною, поправивши:

– М-и-и-и-ихайло я!