TextBook Тим часом Марія не пішла до свого дому, не повернула до школи, де був директором пан Сапеляк. Вона не полетіла до сина. Натомість пішла в інший бік – на цвинтар. Не знати як, але знайшла на краєчку безіменну могилу. Тут не було нічого: ні надпису, ні квітів… Навіть хреста не було: совєцька влада заборонила. Та Марія знала – там її чоловік. Вибух гранати спотворив його лице, так що чекісти не змогли його впізнати. Так і зарили, мов собаку. Та незважаючи на таку кривду і наругу, душа його була вже давно на небі, поповнивши собою ряди світлого воїнства Христового.
Жінка тулилася до цієї могилки, щось шепотіла, витираючи гіркі сльози.
– Про що вона каже? – запитав я.
– Каже, що любить. І не забуде, – відповів Михайло.
– Слова… – я похитав головою. – Насправді вона прощається. Просить вибачення. Дивися, Михайле, які чорні хмари окутали небо.
Раптом ударив грім. Це було дивним для цієї пори року, але так сталося. Тут же полив холодний дощ наче із відра. Марія скулилася, встала і пішла геть від могилки.
Зайшла до церковці. Це була невеличка каплиця, що стояла просто на цвинтарі. Колись була. Тепер червоні тут зробили склад, захаращивши всередині усе якимись мішками, дошками й різним непотребом. Зі стін на жінку дивилися лики побитих святих. Вони були суворі, із їхніх очей котилися сльози. Марія помолилася, тоді ж просто сіла. Раптом почала співати.
Пасла Маруся чотири воли в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині…
Марія співала все сильніше і голосніше. Вона кликала шукати своїх волів усіх, із ким довелося ділити кусок хліба і рідну землю за всі ті тисячі років, що поневіряється вона по тому замкненому колі. Усі шукали, та тих воликів знайти так і не могли. А Марія все співала й співала. Сподівалася…
Чорні тим часом засіли під самою церквою. Вони змокли до нитки, одначе відступатися не хотіли: мусили будь-що допасти Івасика. Марія ж співала.
– Доки можна чекати! Ми вже тут сидимо цілу вічність! – гаркнув Лихо.
– Певно, вона збожеволіла, – запропонував Біда. – Перестаралися ми…
– Короче так, – наказав диявол. – Її треба трохи розтрясти. Піду я: вона мене ще не знає.
Він перетворився на молодого хлопця, ступив крок уперед, аж раптом спинився:
– А церква мене точно не заб’є?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 64 Ангел“ на сторінці 2. Приємного читання.