Розділ 61 Сьогодення

Бандюки тут же озброїлися: один узяв кусень арматури, другий – ніж, а третій – натягнув на руку кастет. Вони уже рушили, як раптом почули чиїсь кроки нагорі. Не гаючи часу, братки знову вискочили східцями нагору.

Посеред парку стояв чоловік. Світло дуже слабенько його освітлювало, але навіть так можна було зрозуміти, що то не Гаврило, – вже надто могутня постать. Бандюки роззосередилися і пішли на нього, оточуючи. Незважаючи на їх грізний вигляд та зброю, чоловік їх не злякався, а стояв, спокійно чекаючи.

– Ти, фраєр, шо, страх загубив? Чеши звідси, – запропонував Лихо. Йому не хотілося, щоби хтось був свідком їхньої «розмови» з Гаврилом.

– А я тебе впізнав, хлопче: колись ти був «гаїшником».

– Шо ти сказав? – гавкнув бандит, але враз стримався, посміхнувся. – І я тебе впізнав, Міша!

Він ударив кастетом, але Михайло заблокував, схопив за руку, кинув бандита через себе і луснув кулацюгою межи очі. Біда блискавично напав ззаду, цілячи ножем під ребра. Черкнув-таки. Тоді спробував ударити знов, але цього разу Михайло перехопив руку, викрутив так, що бандюган заволав і випустив ніж.

– Малий, поможи!

Малий налетів з арматурою, однак отримав удар ногою в живіт і полетів в один бік, а арматура – у другий. Тоді Михайло обхопив Біду, що звивався у його руках як вуж, підняв і кинув щосили на землю. Тут би його й добити, але ззаду напав Лихо, б’ючи кастетом по нирках. Михайло відмахнувся, поціливши у щелепу. Лихо вистояв, спробував ударити ще раз, але Михайло відхилився, натомість сам ударив раз, тоді вдруге, а наостанок ще раз – кулаком у ніс. Бандит впав. Підвівся Біда, але й того Михайло прибив до землі ударом кулака в щелепу. Почав підводитися ще й Малий, намацавши свою арматуру, але Михайло копнув його щосили ногою по ребрах, так що той відлетів, принишк і більше не смикався.

Майор узяв арматуру, озирнувся, тоді сів на Біду зловив руками за голову. Бандюган заборсався, але Михайло одним легким рухом скрутив йому в’язи. Встав, пішов до Лиха. Той зробив ще одну спробу звестися на рівні, але Михайло, взявши рукою за горло, притис до землі. Чорний заборсався, з рота його виліз зміїний язик, страшні ікла спробували вкусити Михайла за руку, але той тримав міцно. Майор розмахнувся легенько і ввігнав Лихові залізо просто в серце…

Лишився останній. Михайло ішов поволі до Малого, той перелякано задкував.

– Не треба, пожалій. Ти ж ангел, ти повинен бути добрим, пощади. Я ж не біс, я тільки вчуся. Практикант, розумієш? Я тобі ще у пригоді стану, ось побачиш…

Він скавулів так переконливо, що Михайло навіть спинився на мить. Та ні, їх милувати не можна… Михайло скинув куртку і витяг меча, що тримався у піхві за спиною. Із тим мечем він не розлучався з того часу, як Господь послав його на цю землю.

– Міша! – раптом почув він за плечима й оглянувся. Там стояв Недоля. Був у довгому чорному плащі, напастованих мештах, у руках тримав арбалет. – Лапай!

Коротка стріла просвистіла і вп’ялася Михайлові у живіт. Він обхопив її рукою, одначе відразу зрозумів, що витягти її уже не зможе. Меч, котрого тримав рукою, почав опускатися…

– Моцна штука, – похвалив свій арбалет Недоля, відкинув його, а натомість витягнув ятаган. Його супротивник стікав кров’ю, не маючи вже сили оборонятися: осів на одне коліно, спираючись безсило на меч.

– Тут тобі, Міша, і смерть. Ти програв: ми цю землю забираємо собі.

Недоля вишкірився хтиво – гордість переповнювала його чорне єство, він радів усією своєю чорною душею. Демон розмахнувся і вдарив ятаганом. Михайло враз підвівся, відбив цей удар, а натомість з останніх сил увігнав меча Недолі в живіт.

Вони впали обоє: Недоля вужем кидався по землі, намагаючись закрити страшну рану в животі, Михайло ж осів, спершись спиною до дерева.

– Скільки тобі разів казати: Михайло, а не Міша…

Ангел віддав останні сили для цього удару, тож зараз йому було зовсім кепсько. Він лише міг супроводжувати поглядом Малого, що йшов до нього, виймаючи по дорозі кривий кинджал.