Розділ 50 Демон

Ми обшукали всю хату кілька разів. А ще стодолу, пивницю, хлів. Наші пси аж ричали на корову, що норовила хвицнути їх рогами, кидалися на неї. Поліцаї проштрикували вилами сіно. Нічого. За тим обшуком застав нас у хаті Марії вечір…

Я розумів: час відступати. У мене лишився останній шанс, тож мій погляд упав на малого, що досі сидів у своєї матері на руках.

– Скажи, Івасику, а де твоя мамуся ховає того хлопчика?

Я намагався посміхнутися йому, та дитя дивилося на мене вороже. Мовчало.

– Дядя дасть тобі файного цукерка. І тому хлопчику дам. Ну, де він ховається?

Мале і далі мовчало. Раптом воно подивилося на мене ясно-відважним поглядом, посміхнулося, випромінюючи світло.

– Ту є я і моя мамуся. А більсе нікого нема.

Мене той ангельський погляд трохи не вбив. Я затулив очі долонею, відступив на кілька кроків. Фак! Треба забиратися – іще буде нагода притиснути цю Марію до стіни!

Ну, нічого, ще не вечір! Треба буде знайти її чоловіка: з його допомогою я зможу приперти цю сучку, а також буде про що доповісти Люциферу. Поліцаї казали, що Івана забрали гестапівці, тож відшукати його можна буде в одній із їхніх катівень. Звичайно, ці хлопці – не промах. Та все одно треба пропильнувати, аби цей скурвий син і цього разу не вислизнув із моїх рук.

Мені вдалося довідатися, що його завезли десь аж у Дрогобич. Я уже зібрався в дорогу, коли мені доповіли, що оунівці напали на дрогобицьке гестапо і визволили звідти усіх в’язнів…